Пол Стюарт - Вокс

— Ага, ось ти, Сурліксе, — промовив він, прикипівши поглядом до зморшкуватого чоловічка в летючому аналої. — Через твій труп, кажеш. — Його тихий голос було чутно в кожному закуті німотної зали. — Слухай, Сурліксе, слухай мене уважно… — Він знов обвів поглядом лави бібліотекарських достойників. — Якщо ми не покинемо Великої бібліотеки, то тільки через те, що її буде завалено трупами нас усіх. Бо я знаю з достотних джерел: наближається несамовита буря.

— Буря? Буря? — загомоніли між собою бібліотекарі. Торох! Торох! Торох!

— Ось чому так дошкуляє спека, ось чому так парко! — провадив Кулькап. — Насувається буря. Мені показували хмарні мапи. Буря вдарить опівночі, і станеться це за дві доби. Тож якщо до одинадцятої години ми не полишимо Великої бібліотеки, то потопимося всі до одного.

— Що за нісенітниці? — желіпнув рудий бібліотекар, неспроможен помовчати бодай мить. — Таж ми вже пережили не одну бурю!

— Так, саме для цього й призначені каналізаційні шлюзи! — зикнув знизу, маневруючи на воді, один із бокорашів

— Щодо мене, то я відмовляюся покинути святу бібліотеку! — галаснув сердитий голос. А десь ліворуч від Чорнодеревного мосту почали скандувати, і те скандування умент підхопила вся зала: — Будь-мо тут! Будь-мо тут! Будь-мо тут!..

— Це не звичайна буря, — прокричав Кулькап, перекриваючи дедалі дужчий гуд. — Це…

Торох! Торох! Торох!

— Тихо! — проревів Фенбрус Лодд. Кулькап набрав повні груди повітря.

— Ця буря — чорний вихор! — проголосив він. Зусебіч почулося ахання, яке дедалі наростало, відлунюючи з усіх закутків склепінчастої стелі.

— Чо… чорний вихор? — занепокоєно озвався Фенбрус Лодд зі свого аналою і заблукав очима по залі. — А ви нічого не наплутали?

Кулькап енергійно кивнув головою.

— Я бачив розрахунки Вокса Верлікса, найвидатнішого хмарогляда всіх часів. І тут уже жодних сумнівів: буря вдарить за дві доби.

— Вокс Верлікс! — почувся розлючений голос. — А чому нам вірити всьому, що він скаже?

Кулькап підніс руку.

— Бо ми йому потрібні . Він нас попереджує про небезпеку, а ми беремо його з собою. Він розробив план, як нам покинути риштаки і перенести Велику бібліотеку на Вільні галявини!

Тремтячими пальцями Алквікс Венвакс начепив на носа окуляри в металевій оправі. Тремтіла і його спідня губа.

— Але ж мій дім тут, — тихо заперечив він деренчливим голосом. — І я не хочу тікати з нього.

Переповненою залою, мов брижі на воді, прокотився схвальний гул. Фенбрус Лодд, замахнувшись молотком, блукав по залі похмурими очима і вже намірився був торохнути ним по бюрку, коли це вперед виступила Варіс.

— Вільні галявини — найпрекрасніше місце у всьому Світокраї! — вигукнула вона. — Я це знаю, — додала дівчина, — бо сама там була. Вони — коштовний самоцвіт в оправі Темнолісу, спалах світла і сподівань для вчених усього Світокраю.

Бібліотекарі уважно слухали дівчину. Варіс славилася своєю академічною докладністю, самовідданістю та відвагою. І якщо вже вона схвалює перенесення на Вільні галявини…

— Самі подумайте, — вела далі дівчина. — Почати все заново там, де знання справді цінуються, а вчені користуються шаною! — Вона повернулася до Алквікса. — Ви кажете, тут ваша домівка. Але погляньте на цю домівку. Чому ви маєте залишатися тут, під землею, у цих риштаках? У водозбігах, на Бога! Ховатись тут і тремтіти, боючись показати своє обличчя на земній поверхні. — Її голос злагіднів. — Коли ви востаннє підставляли свої плечі під тепле сонце, Алквіксе Венваксе? — запитала вона. — Коли востаннє дощ пестив ваше обличчя, а вітер бавився бородою? А коли востаннє ви бачили зірки?

Алквікс слухав її мов зачарований.

— Твоя правда, — пробуркотів старий учений. — Мені їх так бракує!

— Ми — вчені. — Варіс уже зверталася до всієї зали, що жадібно ловила кожне її слово. — Ми присвятили своє життя гонитві за знаннями — знаннями про Світокрай. І зараз криємось, мов кроти, під землею, у цій похмурій, сирій норі, відрізані від світу, яким, за нашими таки визнаннями, так дорожимо. Бібліотекарі, слухайте мене всі: я пристаю на пропозицію Найвищого Академіка. В ім’я майбутнього краще покинути риштаки і спорудити нову бібліотеку на Вільних галявинах!

Залою прокотився схвальний гул. Цього разу Фенбрус Лодд уже не поривався вгамовувати бібліотекарів — ані погрозами, ані молотком. Палка промова його дочки не тільки переконала бібліотекарів, а й відкрила їм очі на мудрість Кулькапової пропозиції.