Пол Стюарт - Вокс

Рук проковтнув терпкий клубок у горлі. Думка про Матір Шматуй-пазур та двір Сестриць-Сорокух сповнювала його жахом, маркітно на душі ставало і від думки про конечність удавати зрадливого раба. А все ж… Він глянув у добрі, сповнені тривоги Кулькапові очі.

— Матиму за честь, — промовив хлопець.

У середині печеруватих Мурашиних веж було в повно пари, диму і стояв пекельний вар. У їдкому повітрі ширився сморід немитих гоблінячих тіл, лойових ламп та пареного край-дорожника, а також дим від смердючих колод затулиноса: дровиняки жарко палали в головній жаровні, і ядучо-зелені омахи лизали тілдерову тушу, настромлену на рожен. Коли тушу повертали, вона пітніла крапельками жиру, який із сиком спливав у вогонь. Звої ядучого диму здіймалися вгору, змішуючись із густою хмарою шкідливих випарів, що клубочилися під стелею високих конічних веж. Гобліни були мляві й дратливі. Нерви у всіх були напружені до краю.

— Агов, покидьку, швидше крути рожна! — проревів підмайстер-гоблін і ляснув гарапником. Невільник — міський гном — перелякано зіщулився і подвоїв свої зусилля.

З далекого кутка, якраз звідти, де стояли діди, долинув гучний стогін і відразу ж після нього — хрипливий деренчливий крик:

— Деревного елю! Ще деревного елю! Гей, там, я вмираю від спраги.

— І мені теж, — озвався хтось іще. — Жарко як у пеклі.

— Агов, де той триклятий раб? — загорлав третій.

— Іду, шановне панство. Уже йду, — почувся стомлений голос, і від громадського шаплика з елем відхилився приземкуватий міський гном, благенькою драбинкою, приставленою до нього, спустився на землю, і, стискаючи в мозолястих руках запіненого глека з деревним пивом, подріботів у протилежний кінець зали, аби наповнити гоблінівські кварти.

Високо вгорі, стоячи на дашку, вартовий-дозорець шпетив свого змінника.

— Ти опізнився! — ревів гоблін. — Сорокушачий підлабузник-лайножер!

— Кого ти називаєш лайножером? — репетував другий, весь багровий з лютощів. — Ах ти ж смердючий свинтус-верхолаз!

І він грубо штурхонув першого Сторожа у груди. Той і собі не лишився в боргу. Спалахнула бійка. Тим часом під ними, на спальній платформі, набирала на силі ще одна сутичка. Щирячись і вимахуючи кулаками, троє кремезних чубатих Сторожів-гоблінів качалися по долівці, змітаючи на своєму шляху спальні поли та перекидаючи заставлені начинням мисники: здається, не поділили солом’яника.

Ватаг Титуґґ, що стояв унизу на платформі другого ярусу, чудово розумів, що діється з його вояцтвом. Нервова напруга шалена, бойовий дух низький. Ватаг знав, що тут не винні ані рожна, ані зміни, ані, тим паче, більша в’яз к а чистої соломи в сусіда. Причина була в іншому — в пекельній жароті як усередині Мурашиних веж, так і надворі. Жар доводив до сказу всю без винятку гоблінівську сторожу. Титуґґові й самому було непереливки, і він, нахмуривши брови та зціпивши кулаки, походжав туди-сюди по платформі.

— Ану гетьте з дороги! — пролунав, перекриваючи загальний шум і гам, сердитий крик. Кричали від вхідної брами, де навколо новоприбулих з’юрмилася сторожа. — Гетьте з дороги! — знову заволав гоблін, намагаючись продертися крізь натовп. — Важливе звідомлення для Ватага Титуґґа…

— Твердолоб? — проревів голос над головами стовписька. — Невже ти?

Охоронці обернулись як один і побачили, що на них грізно зорить роз’юшений Ватаг Титуґґ.

— Так, пане, — зіпонув на відповідь Твердолоб. — Я маю новину!

— Ану-но розступіться! — рявкнув ватаг. — Пропустіть його!

Гобліни зробили, як їм велено, і Твердолоб чимдуж поспішив проходом у буркотливому натовпі, на ході втираючи піт із чола. Ватаг уже спустився з платформи маршами крутих сходів і чекав унизу на свого посланця. Твердолоб наблизився з похнюпленою головою і привітав його за гоблінівським звичаєм: один кулак підніс угору, а другий притис до серця.

— Доповідай, — звелів Ватаг Титуґґ. — І сподіваюся, хай тобі трясця, ти приніс утішну новину, а то смажитись тобі на одному рожні з отим тілдером!

Твердолоб усміхнувся і звів голову.

— Ватагу, Вокс Верлікс — труп.

— Труп, — прошепотів Ватаг Титуґґ, і чоловічки його поширилися з утіхи. — Ти певен?