Пол Стюарт - Вокс

Кулькап спустив очі додолу. Охоплений цікавістю, Рук наслідував приклад Найвищого Академіка, стоячи поруч нього. А Вокс водив пухкими пальцями по небу і пояснював.

— Бачите оці хмари? — запитав він і добряче відсьорбнув із глека. — Схожі на велетенські ковадла? Вони невпинно розростаються, зливаються докупи, перемішуються, і сила їхня щодень зроста. Я звертався до своїх хмароглядних таблиць, — провадив він, ворушачи червоними від напою губами. — Я зробив потрібні обрахунки. І тепер тільки я один знаю, коли вдарить чорний вихор!

Рук видивився на Кулькапа. Законний Найвищий Академік поринув у якісь свої роздуми.

— Так от, коли вдарить чорний вихор, — вів далі Вокс, — будуть град і блискавиці, а злива ушкварить така, що за лічені хвилини затопить риштаки. Якщо бібліотекарі не хочуть пропасти, їм треба кидати свої підземні сховища і тікати світ за очі. Тікайте з Нижнього міста, Кулькапе, і рушайте до Вільних галявин…

За їхніми спинами тихенько застогнав непритомний гоблін. Рук знову зиркнув на Кулькапа, але годі було здогадатися, що на гадці у старого професора.

— Ти пропонуєш бібліотекарям покинути Нижнє місто? — нарешті запитав він, і голос його звучав рівно та спокійно.

— У вас немає вибору, Кулькапе, — відповів Вокс із притиском.

— Що — отак собі знятися з місця — і хода? — запитав Кулькап, не зводячи з Вокса пильного погляду. — Скажи мені, Воксе… Припустімо, ми змогли б покинути водозбіги, дивом проскочили гоблінівські пости Ватага Титуґґа, якось там добрали хисту промкнутися через володіння сорокух Матері Шматуй-пазур, перетнути Багнище і дістатися Вільних галявин… — Він помовчав. — А з якого це дива ти набиваєшся нам у помічники? — запитав раптом Кулькап, прищуливши очі. — Що тобі з цього?

— Мені? — перепитав Вокс, і його одуті риси розпливлися у гримасі ображеної невинності. Він хрипко вдихнув повітря. — Я підказав би вам і всім бібліотекарям, як безпечно прослизнути через Нижнє місто і подолати Велику дорогу Багнищем, а навзамін просив би вас зробити мені одну-однісіньку послугу.

Кулькап похитав головою і з усміхом запитав:

— Що за послугу, Воксе?

Страшенно споважнівши, Вокс глянув йому в очі.

— Щоб ти взяв мене з собою.

— То ось де в нас ховаються підлабузники Найвищого Магістра, — почувся глумливий голос.

Ксант відірвав очі від столу і зітхнув. У дверях стояв доглядач клітки Моллус Леддікс. Каптур його чорної киреї був відкинутий, і можна було бачити його маленькі чорні очиці та тхорячі риси, які без угаву тіпала мишка. Огидний усміх грав на його тварі.

— Нічого надто доброго тобі не світить! Звісно, якщо чутки не брешуть, — додав Леддікс.

— Що за чутки, Леддіксе? — втомлено запитав Ксант. Цього катюгу не слід підпускати до себе надто близько.

— О, ходять чутки, ніби Найвищий Сторож не вірить жадному слову свого улюбленця, відколи той повернувся з Вільних галявин, де вдавав із себе бібліотекаря. Мовляв, дух Вільних галявин перевернув усі його уявлення, а самого зробив надміру лагідним і ненадійним…

Цікаво, гірко подумав Ксант, хто заронив сумніви у Сторожеві думки. Проте він схистився звести на нього очі з усміхом.

— Знаєш, Леддіксе, на твоєму місці я не надто дослухався б до цих чуток, — промовив він. — Я більше переймався б повсюдними чутками, що якийсь кат кує змову вдвох зі Старшиною Нічної варти. Досить про це дізнатися Найвищому Сторожеві…

— Ти не посмієш, — прогарчав Леддікс.

— Спробуй тільки зачепити мене, — промовив Ксант, підводячись із табурета.

Леддікс відступив крок назад і залився тоненьким смішком — чисто тобі тхір!

— Нам це ні до чого, Ксанте, — сказав він. — Куди воно годиться, щоб якісь дрібні непорозуміння заважали нам виконувати свої обов’язки. Хоч би там що мололи язики, нам своє робить… — Він виструнчився. — Щойно ми злапали молодого бібліотекаря, і Найвищий Магістр наказав його допитати. — От я й подумав, Ксанте, що ця робота якраз для тебе, — додав він підлазистим, сповненим натяків голосом. — Ти ж у нас стільки знаєш про бібліотекарів та їхні звички.

Ксант кивнув головою, але не зронив ні слова. Знов та сама музика. Та сама прихована підозра… Йому таки не довіряли.