Пол Стюарт - Вокс

Ксант походжав полірованою підлогою з олив’яного дерева, і його кроки гучно відлунювали у препишній палаті Найвищого Сторожа. Розкішне Орбіксове помешкання було цілковитою протилежністю скромного Ксантового кабінетика. Яких тут тільки не було коштовностей — і ту всю здобич понастягувано зі зруйнованих палаців Осип-Міста.

Усі стіни були в люстрах у золочених рамах та у витворних гобеленах, що вигравали золотим та срібним гаптуванням. На полицях, цоколях та помостах пишали фігурні вази, канделябри і зашклені шафи. У кожному кутку стояло по здоровецькій рожево-блакитній урні, зі стелі звисала кришталева люстра, а в супротилежному кінці світлиці, обабіч дверей, що вели на поміст, стояло двоє прелютих блукай-бурмил. Витесані з того самого важенного олив’яного дерева, що й мостини, вони дивилися на світ, наче вперше його бачили.

— Ось і ти, Ксанте, — пролунав холодний глухуватий голос, і між фігурами з’явилася лиховісна постать у чорній хламиді.

— До ваших послуг, Найвищий Стороже, — відповів Ксант.

— Ходімо з нами, — запросив Орбікс, повертаючись до дверей.

У далекому кінці помосту, зігнувся в уклоні біля ритуальної клітки Леддікс, схожий на дебелого лісового крука, схиленого над здобиччю. Дивлячись на його жовтаве обличчя, важко було сказати, що у нього в голові.

— Підійди ближче, — гукнув Орбікс.

Ксант приступив до Сторожа. Добуваючися з-під маски, голос Орбікса Ксаксіса нагадував страхітний сик; у його чорних окулярах Ксант уздрів відбиття власного занепокоєного обличчя.

— Я в тобі був засумнівався, Ксанте, — промовив Орбікс. — Ти, мабуть, і сам помітив. Після твого повернення з Вільних галявин… — Він замовк.

Ксант проковтнув давкий клубок у горлі.

— Але сумніви мої виявилися безпідставні, — провадив Орбікс. Ксант намагався не виказувати своєї полекші. — Побачивши, як ти копаєш ногами оту бібліотекарську покидь, я зрозумів, що чутки про твою легкодухість не мали… не мали… — Він зиркнув на Леддікса. — Не мали під собою жадного ґрунту.

— Пам’ятаючи про Присягу на вірність, я виконував обов’язок Сторожа Ночі, — урочисто проголосив Ксант.

— Авжеж, авжеж, — погодився Орбікс. — До тебе — жадних претензій. — Він наблизився до Ксанта, плеснув його по плечу і помахом руки скерував до билець на краю широченного навісного помосту. Ксант чув, як у нього за спиною щось мимрить собі під ніс Леддікс — похмурий і засмучений.

— Велика буря вже майже на порозі, — проголосив Орбікс, киваючи в бік височенних хмарних нагромаджень понад небокраєм. — Ми маємо підготуватися до неї. — Він рвачко повернув Ксанта до себе і впритул наблизив до нього своє обличчя в машкарі. — Я хочу, щоб ти гаразд підготував Опівнічний шпиль. Почисть шестерні, змасти важелі й перевір вітряні ланцюги. На той момент, коли вдарить буря, шпиль має бути піднятий на всю висоту і стояти рівненько, аби перебрати всю цілющу силу блискавиці. І ніщо не повинне стати нам на заваді, ясно?

Ксант мовчки кивнув головою.

Найвищий Сторож послабив стиск пальців, що тримали Ксантове плече, і з-під машкари долинуло притлумлене рохкання.

— Знаю, ти не підведеш мене. — Він одпустив хлопця. — А тепер — марш! Заходися коло шпиля.

— Слухаюся, — відповів Ксант. Він обкрутився на п’ятах і рушив до виходу з помосту.

Тим часом Орбікс уже напучував доглядача клітки. Дихання його під маскою стало хрипке і надсадне.

— Леддіксе, — просичав він. — Сподіваюся, все готове?

— Так, Найвищий Стороже, — відказав Леддікс, згинаючись у легкому догідливому уклоні. — Прокладання тунелю з розпадини до риштаків завершено. Я особисто наглядав за роботою.

— А принаду перевірили? — запитав Орбікс.

Леддікс енергійно кивнув головою.

— Таке смачненьке, сочисте юне тіло, Найвищий Стороже, — вишкірився доглядач клітки. — На нього вони запевне понадяться, обіцяю вам.

Орбікс сягнистою ходою наблизився до балюстради, і задивився вниз, здавалося, поринувши у глибоку задуму. Леддікс стояв позаду і чекав.

— Вони пошматують її на кавалки, — промимрив доглядач клітки. — А що вже верещатиме публіка на горішніх помостах. То буде найкращий Очисний обряд з усіх.

Найвищий Сторож обернувся і уважно поглянув на доглядача. Губи його, невидимі для Леддікса за маскою, скривились у посмішці.

— Леддіксе, Леддіксе, — озвався Орбікс із нотками зневаги в голосі. — Нічого ти не зрозумів. То буде не простий Очисний обряд. Я не дам пошматувати цього молодого бібліотекаря на кавалки просто на втіху гальорці… — Він замовк, і дихання його під машкарою пришвидшилося.