Пол Стюарт - Вокс

Із-за лісу трубок та циліндрів показалася куца, вся у зморшках, стара карга. Рук відразу впізнав гобліниху, бачену на базарі: опецькувата, сірошкіра, з важкими повіками. Одіж її складалася з картатого, чорно-білого, мов шахівниця, балахона, поплямленого фартуха та білого клобука на голові — високого круглявого головного убору, що їх так полюбляли поважні гоблінихи. В одній руці вона стискала відкорковану пляшечку, у другій — бляшану мірну ложку. Гобліниха цікавим оком дивилася на хлопця.

— Естера Шпич… Шпичколист? — запитав Рук.

— Ти не помилився, соколику, — відповіла Естера. — Зачекай хвильку. Ти що, не бачиш, що мені вгору ніколи глянути?

Вона знов повернулася до пляшечки і пересипала повнісіньку ложку червоного порошку в тісну шийку. Потім пересипала ще раз і ще, вголос підраховуючи порції:

— … шість. Сім. Вісім.

Закінчивши пересипати, гобліниха поставила ложку в невеличкий глечик. Тоді закоркувала пляшку, рвучко нею струснула і глянула на світло. Вміст із безбарвного перетворився на червоний. Розплившись у блаженній усмішці, Естера вхопила перо, вмочила його у чорнильницю і написала на білій наличці — химерною в’яззю, уже знайомою Рукові по інших запримічених написах, — одне-однісіньке слово: «Забудь-зілля».

— Забудь-зілля? — пробуркотів Рук.

— А то вже не твій клопіт, соколику, — відказала Естера, кладучи пляшку на бока і швиденько качаючи її по столу. — Дай-но мені розглянути тебе як слід, голубчику. — Вона витягла Рука на світло, штрикаючи і штурхаючи його своїми гостренькими куцими пальчиками. — Сухий, але дужий, — промовила вона. — Гадаю, знадобишся. — Вона покрутила Рукову голову туди-сюди, і її маленькі очиці перетворились на щілини. — Ого, хтось добряче тобі загилив, соколику. Голова болить?

Рук кивнув головою.

Естера звелася навшпиньки і приклала долоню до Рукового чола. На дотик її рука була підозріло суха, як пергамен, а все ж приємно холодила. Коротко кивнувши головою, гобліниха відійшла набік, і Рук почув, як забряжчало шкло, зажебоніла якась рідина, застукотіла металева ложка: Естера щось розколочувала. Назад вона повернулася зі шклянкою пінявої зеленастої рідини.

— Випий оце, соколику, — запропонувала вона Рукові. Рук лячно видивився на шклянку в її простягненій руці.

Що там у ній? Нектар із рожевих серцяблук? Чи сік шкрябунки?

— Ну-бо, голубчику, — припрохувала Естера, тицяючи шклянку хлопцеві в руку. — Не бійся, не помреш.

Рук повільно підніс шклянку до рота і пригубив. На смак рідина була приємна і відгонила цілим букетом різних запахів. Сосновий імбир. Кам’яна липа. Байрак-ягоди та анісовий лист…

— Отак, — промовила Естера. — Усе до останньої краплі, соколику.

Рідина та розливалася по всьому тілу, і Рук відчував, як його обдає цілющою хвилею. Коли він спорожнив усю шклянку, в голові вже не пульсувало, а сила та бадьорість знову повернулися. Він утер губи затиллям долоні й поставив шклянку на стіл.

— Дивовижно, — похвалив він. — Що це?

— Усього-на-всього один з моїх коктейлів, голубчику, — відказала Естера і знову приклала йому руку до чола. — Ну що, нам уже полегшало?

Рук кивнув головою.

— Набагато, дякую вам.

Естер усміхнулась, і щось лиховісне зблиснуло в її погляді.

— Ну, що ж, тоді можеш братися до роботи: розпалювати отут вогнище! — Гобліниха підійшла до череватої печі. — Поглянь-но сюди, — промовила вона. — Піч горить жовтожарим полум’ям, соколику. Жовтожарим! Три дні вже ніхто коло неї не порався. Відколи не стало Жмутов’яза. Тож тепера не завадило б зазирнути в неї. — Естер щільніше закуталася у свою шаль. — Кухня моя вистигає. Невже ти не чуєш, яка тут холоднеча, голубчику мій? О, я вже цокочу зубами… Підкинь дровець у піч! Підкидай їх, аж поки вона розжариться до білого жару! Тільки так ти мені догодиш, соколику.

Рук підняв із купи один оцупок і вже збирався нести його до палаючої печі, коли це в голові озвався чийсь голос. «Не поспішай так дуже, мій юний грубнику! » — проказав він.

Рук похолов. Оцупок гупнув додолу. Відчуття було таке, ніби чиїсь крижані пальці мацають його мозок, спричиняючи різкий біль за баньками і каламутячи думки.

— Я всього-но загадала йому підкинути в піч кілька полін, соколику, — обурено запротестувала Естер. — Скажи, Бурштинотопе, кому від того зле? У кухні вже зимно, хоч собак гони. Вогнецвітко, поясни йому: хоч собак гони!