Пол Стюарт - Вокс

Наближаючись до кінця спуску, Рук озирнувся назад — і ахнув, побачивши, яку відстань він пройшов цими благенькими відкритими сходами. Початок їхній губився у пітьмі, як губилися в ній і невеличкі вхідні двері. «Просто дивно, як я не скрутив собі в’язів», — тупо подумав хлопець, долаючи останні кілька сходинок.

Опинившись нарешті на твердому ґрунті, Рук озирнувся — і заціпенів. Він стояв у величезній кухні, де все пихтіло і кипіло. Підземна зала, яку підтримувала хитромудра, цегляного мурування конструкція з міцних колон та аркових дуг, перехрещених у нього над головою, розлягалася від шкварчання та клекоту, а дурманні запахи були тут ядучіші, ніж деінде. Долинали вони начебто від протилежного кінця кухні, де жовтожаре сяйво яріло найяскравіше.

Просто перед себе Рук побачив довгий стіл із пощербленою та пообсмалюваною внаслідок нехлюйського користування стільницею. На столі громадилося начиння упереміш з усіляким причандаллям, і на перший погляд тут панував цілковитий нелад. Корці, ложки, ступки з товкачами, цілі стоси таць і сувої паперу, ваги, ножиці, фіали з зіллям та глеки з мастями, коробочки, мензурки, рожна та ножі-колуни, лінійки, лійки, свічки та піпетки…

Такий рейвах був не тільки на столі. Усю підлогу круг нього захаращували ящики та лантухи, і кожен з них повнився як не звіриною, то рослинністю Темнолісу. Чого тут тільки не було, від засушених крил пурхайлеза — до морхлих кулястих грибів-порхавок. З усіх стін, із кожної арки, з кожної колони, звисали в’язки трав, гілки з листям та снопики висушеного кущистого цвіту, від чого кухня більше скидалася на ліс, де хтось усе поставив сторч головою. Стояли тут шафи глухі й шафи за шклом, їхні шухляди вгиналися від сухих лишайників, мохів та ретельно засушених тельбухів. Полиці, підставки та шереги стелажів, були геть заставлені незліченними пляшками — як великими, так і малими, — і кожна з них була налита по вінця, закоркована і надписана. Одні пляшки містили подрібнену кору, і написи з хитромудро переплетених літер повідомляли: «Дерево-світляк», «Олив’яне дерево», «Сон-дерево», «Верба-плакучниця», «Дуб-кривавник»… Ув інших пляшках зберігалися ягоди — сушені, мариновані, просяклі олією, у третіх — горіхи, в четвертих — якесь насіння. Були пляшки і з листям, від крихітного кінчастого сірого листу лісової богородицької трави — до широченного серцевидного листя медв’яно-духмяного, але смертельно отруйного чорного лавра.

Рук спохмурнів. Що робити на кухні такій небезпечній траві? подумав він. І що далі він просувався — поволеньки, прискіпливо обстежуючи полиці та шкляні шафки, то більше примічав усіляких підозрілих мікстурних складників.

Барильце отруйних рожевих серцяблук, флакон, наповнений смертодайними ягодами-дряпучками. Рук знав: досить дати здоровенному волорогові шестеро таких ягідок, і тварині капут.

Ця кухня сущий рай для отруйника!

Раптом звідкись дзвіночком задзвенів тонесенький медоточивий голосочок:

— А хто там нишпорить по моїй кухні? Худайло, старий друзяко, це ти?.. Я ж остерігала, щоб і духу твого тут не було, так чи ні? Чи може, соколику, нам знову кортить відчути корчі в животі?

Рукові упало серце. Хлопець повів очима по кухні й видивився туди, звідки чувся голос.

Просто перед ним стояла на куцих ніжках велетенська пузата піч зі скляною заслонкою попереду, яка скидалась на величезне жовтожаре око і, здавалося, весь час підморгувала. Далі з отвору в люкових дверцятах стриміли міхи з фігурними ручками. Чорний покручений комин витикався з пічного верху і щезав у стіні високо вгорі. Праворуч від печі височіла здоровенна купа дров, ліворуч видніла ще більша купа необчухраного гілля та стовбурів, біля неї валялися пили та сокири. А по ліву руку від того всього у стіну було вмонтовано…

Рукові з подиву одвисла щелепа. Величезні, світні скляні колби іскрилися і булькали над ядучо-жовтими палаючими пальниками, всі до одної сполучені з безладним на вигляд сплетом кручених дудочок та циліндрів. Ці хитромудрі змійовики закінчувалися виливними дудочками, звідки у глеки, поставлені під ними, в цілу шерегу їх, повільно скапувала якась рідина. Рук нахилився вперед і вже підніс свої пальці до мідяного краника на кінчику однієї з дудочок.

— Не чіпай його руками, соколику, — провуркотів той самий голос. Рук здригнувся і відійшов від апарата. — Підійди-но сюди, дай я погляну на тебе, голубчику мій!