Пол Стюарт - Вокс

— Ходімо, Сухогруде, — сказала сорокуха, смикаючи за повідець. — Хай він і здихля, а правлять за нього, як за батька.

Рук полегшено зітхнув, коли дві люті жовтоокі птахотварі з гострющими кігтями забралися геть. Одначе радів він недовго. Щойно звіялися сорокухи, як їхнє місце посіла похмура личина в чорній рясі, приоздобленій білою емблемою темнолесника з роззявленою пащекою. Сторож ночі!

— Скільки? — запитав прибулець деренчливим фальцетом.

— Для вас, добродію, сімдесят п’ять, — прокричав на відповідь той самий плескатоголовий работоргівець, що почепив Рука на гак.

— Даю тридцять, — відказав Сторож. — Він калічний, а мій пан, Найвищий Сторож Ночі, любить, щоб його бібліотекарі й ґанджу не мали…

— Шістдесят, — не здавався гоблін. — І на цьому крапка.

— Ну… — вголос міркував Сторож, чиє обличчя ховалося в тіні каптура.

Рук відчув, як чоло йому зрошує холодний піт. Бути проданим Сторожам Ночі! Мана якась! Тільки не це! Що завгодно, тільки не це…

Зненацька голова його безсило впала на груди. Він був не залізний, щоб те все витримати. У скронях стугоніло. Від спеки спирало дух. Під пахвами і в грудях тисло так, що він замалим не душився… Та покупці, не вважаючи ні на що, і далі його смикали та штурхали, щоправда, вже не так дошкульно. Він чув ті стусани усе менше й менше… Рукові вже здавалося, ніби те в се коїться не з ним, а з кимось іншим, а сам він лежить у гамаку, з головою закутаний у м’якеньку теплу ковдру…

— Сімдесят! — закричав хтось.

— Продано!

Рук розплющив очі й підсліпувато роззирнувся. Біля работоргівця стояла якась пригорблена постать у вишиваній кереї з каптуром. Покупець мав лапаті вуха, сумовиті очі, кощаві пальці, наставлені просто себе, наче в лісового богомола. Ось він сягнув уперед і взяв одну хлопцеву руку, потім — другу. Пошкріб мозолі на його долонях, обмацав пальці, обстежив їх зусебіч і навіть задумливо провів рукою по шкіряних манжетах лицарського літунського костюма.

— Годиться, — вирік незнайомець. — Відчепіть його. Плескатоголовий кивнув головою. Ніжно задзенькотіли, перемандровуючи з капшука в руку, золоті кружальця, і гоблін підніс до рота ріжка.

— Номер одинадцятий! — прокричав він. — Продано Естері Шпичколист. — Голосно, під самим вухом у Рука проревів ріжок.

А ще за мить хлопця зняли з гака і поставили на землю. Ноги, здавалося, от-от підкосяться. Та досить було хапнути повітря тепер, коли шкуратянка не стискала грудей, щоб у голові Рукові прояснилося. Тим часом його місце на гаку посів ночоблуд; він безнастанно в’юнився і тривожно поводив вухами, а на камізельці в нього був наквацяний номер 14. А Рука, не даючи йому оговтатись, плескатоголовий работоргівець прожогом кудись повів.

На мить Рукові сяйнула думка про втечу. Та лише на мить. Бо не встиг він ворухнутись, як його взяли за руки і кудись потягли два вайлуваті молотоголові гобліни, що приспіли на рев ріжка. Не надто церемонячись, вони поволокли хлопця крізь гурму, а тоді припоручили наглядачеві за бранцями — товстошкірому золотоголовому гоблінові з нагрудною дощечкою та гарапником, який очолював вервечку невільників.

— Номер одинадцятий, — кинув він, глипнувши на Рукові груди, і щось занотував собі на дощечці. — Повний набір! Прилаштуйте його у хвості.

Рука поцупили вздовж вервечки понурих бранців, істот з усіх кінців Світокраю, — з дерев’яними колодками на шиї, сполученими між собою ланцюгами, — числом п’ятнадцятеро душ.

Замкнулась, клацнувши, колодка на його шиї, і Рук збагнув, що воно за знак. Відтепер він уже не людина. Його продано, і вже по Рукові Човноводу. Ім’я замінив звичайнісінький номер. Невільник без прав, без голосу…

Наглядач на чолі вервечки, ляснув батогом і скомандував:

— Уперед!

І закуті раби рушили з місця. Спершу йшли кумільга, та з часом утяглися в повільний ритм, човгаючи ногами по землі. Обабіч процесію супроводжували озброєні охоронці, грубими голосами викрикуючи команди і не перестаючи ляскати гарапниками. Рук шкандибав нарівні з усіма, він ледве переставляв ноги і через тісні незручні колодки не міг ворухнути шиєю. Галас торговища поволі вщухав. У небі ген попереду мріла величезна санктафракська скеля, а на самісінькім її вершечку — зазублена Вежа ночі.

Рук застогнав. Доля гнала його, мов галькового лосося, що пре проти дужої течії, назад тим самим шляхом, яким він дістався до міста. Та надто гнітило те, що він уже знав і кінцевий пункт своєї подорожі.