Пол Стюарт - Вокс

Ляснув батіг за спиною, зарепетували охоронці, заглушуючи розпачливі зойки кайданників… А коли двері з гучним ляскотом зачинилися — запала тиша.

Рук затамував подих. Навколо хлопця зімкнулося важке безгоміння. Воно немовби стугоном озивалося йому в вухах — гнітюче, неприродно, — і жоден звук знадвору не міг проникнути крізь нього. тим часом очі його після сліпучого денного світла намагалися принатуритися до присмерку широченної, печеристої зали, що відкривалася перед ним. супроти нестерпно спекотного, паркого повітря вулиці приміщення видавалося напрочуд прохолодне. Рук відчув, як рука цупкіше стисла його плесно.

Перед ним, сам-один серед похмурої пустки, стояв худий, пригорблений і — судячи з глибоких борозен на високому чолі та білих жмутків волосся на кінчиках вух, — старий гоблін. Ні, Рук не мав його за хирляка. Може, гоблін і скидався на підстарка, та був ще вочевидячки дужий. Він, мов та шкіра, з роками лише шкарубнув.

— Номер одинадцятий, так? — пробубонів гоблін, позираючи на цифри, наквацяні у Рука на грудях. — Номер одинадцятий! Що ж, краще буде, якщо Худайло негайно спровадить номера одинадцятого на кухню. Атож, Худайлу не потрібні зайві клопоти! Худайло все робить, як йому велено.

Гоблін жестом звелів Рукові йти за ним і рушив прохолодною мармуровою долівкою передсінку.

Рук подався слідом за підстарком. Коли хлопцеві очі призвичаїлися до каламутного присмерку зали, настояного на світлі, що лилося крізь щілини між дошками віконниць на горішніх вікнах, він побачив статуї — сотні фігур, застиглих у різних позах і виконаних у різних стилях, виглядали з усіх закапелків. Цілі легіони статуй підпирали зальні стіни, стояли на круглявих постаментах і фігурних карнизах, юрмилися у стінних нішах. Вони височіли на балконах, шикувалися вздовж величних широченних сходів, а найбільше їх ховалося в сутінках високо над головою.

Кожна статуя — і з тих, що були всередині, і з тих, що стояли просто неба, ризикуючи щомиті загуркотіти вниз, — увічнювала в камені якогось спілчанина, його маєтки та високе становище. Дебелий куцак, що стояв біля самого Рука, стискав у руці звивистий обрубок линви, покликаний символізувати джерело його заможності. Інший спілчанин тримав прикладений до ока далекогляд, біля ніг третього стояв скульптурний волоріг. Усі вони були зодягнені в коштовні мармурові шати, обсіяні самоцвітами, вкрапленими в камінь, мали на собі пишні, чисто тобі хутряні, коміри, мереживні брижі та довгі широченні каптани, витесані з блискучого білого каменю. І що пильніше вдивлявся у них Рук, то більше йому видавалося, ніби некліпні очі статуй вужчають, а губи кривляться у глузливій посмішці.

— О, вони очей не зводять зі старого Худайла, — тихенько бурчав гоблін, підштовхуючи Рука вперед. — Так і дивляться, аби гупнути додолу, коли він того найменше сподівається. Але старий Худайло битий жак. Не на того напали.

Він турнув Рука у спину. Хлопець поточився вперед, і по холодному мармуру лунко залопотіли його кроки. Приглянувшись пильніше до навколишніх закутаних у плащі статуй, він мало не скрикнув: то були не плащі — скульптури вкривав щільний шар павутиння мішма з порохом. Павутиння заснувало всі до одного пальці, кожнісіньке обличчя і звисало з кожної простертої руки клаптями старосвітського мусліну.

Коли вони дісталися супротивного кінця просторої зали, Худайло наблизився до непоказної арки, під якою видніли невеличкі, обшиті панелями, двері. Обабіч входу височіли сірі від павутиння статуї. Худайло підступив до дверей, пововтузився з клямкою, відтак наліг на них усім тілом і відчинив.

— Ходи, номере одинадцятий, — хихотнув старий гоблін. — Негоже змушувати чекати Естеру Шпичколист. Худайло це знає! О, він чудово це знає!

Рук пройшов у двері. Просто перед ним круто збігали вниз довгі сходи.

— Сюдою, — підказав йому Худайло. — Спускайся цими сходами, номере одинадцятий. Естера на тебе вже чекає.

Двері зачинилися, і Рук почув, як за ними, дедалі тихнучи, зачовгали старечі кроки. Він напружив зір. Сходи збігали вниз, і кінець їхній губився в якомусь хоровитому, тьмяно-помаранчевому сяйві. Міцно тримаючись за поручні й намагаючись пересилити тремтіння ніг, він ступив на першу сходинку.

Рук усе глибше й глибше спускався в підземні надра Палацу тіней. Дерев’яні сходи під його ногами — зі звичайнісіньких дощок, вмурованих у камінний фундамент, були ветхі й слизькі. Вони рипіли та пружинили, і Рукові доводилося брати очі в руки, аби не послизнутися. Що глибше він спускався вниз, то жаркіше і паркіше ставало повітря, повнячись якимось дедалі густішим духом, дивним і незрозумілим. Із кожним кроком той дух робився ядучіший: коли кислий, коли з металевим присмаком, а коли з присмаком їдкого диму, що широкими звоями здіймався вгору, огортаючи яскраве жовтожаре світло.