Пол Стюарт - Вокс

«Я маю десь сховатися від цих крижаних пальців, — думав хлопець. — Маю сховатися. Я Рук. Я — Рук Човновод…»

Жадібні духоблудові думки, мов промінь гігантського прожектора, нишпорили в голові у Рука, не проминали жодного закамарка, жодного сховку, розсували всі шпарини та щілини, відмикали двері — одні, другі, треті, — дедалі підкрадаючись до найпотаємніших гадок.

Рук, ще й досі навколішки, погойдувався туди-сюди і мляво мотав головою з боку на бік. На кухні стояла задуха, неймовірна задуха, скрізь у повітрі, ширячись від печі, клубочилися хмари їдких випарів.

А всередині чавунної голови стояла холоднеча — страхітлива холоднеча: пальці засягали усе глибше й глибше, заморожуючи кожен спогад у ній.

Мене… звати… Рук…

Крижаний вітер, видував, не кажи ти сніжинки, його спомини та думки. Рук… Я — Рук… Тікаючи від крижаних пальців-щупів, які без упину обмацували його пам’ять, він урешті впав у чиїсь м’які й теплі лапи, що зринули з найдавніших його спогадів. Блукай-бурмило. То був його блукай-бурмило.

Величезний звір застережно підніс лапу до своїх губ, підштовхнув хлопця до моховитої ями і обняв своїми лаписьками. Рук скарлючився і з головою сховався в теплих пелехатих обіймах гігантського ведмедя.

Тепер він недосяжний для всіх. Він у безпеці. Загроза минула…

Бурштинотоп різко струснув головою і випростався. Очі його широко розплющилися.

— Ну? — запитала Естера.

— О, по всьому, гадаю, тепер він буде куди згідливіший, — відказав духоблуд, поки Вогнецвітка витирала йому блискуче чоло. — Глузд його очистився. Чиста дошка, так би мовити. — Бурштинотоп насупився і роздратовано відтрутив свою доглядачку. — Треба сказати, незлецький був глузд, — додав він замислено. — Міцний глузд. Мені, Естеро, мало б бути соромно висотувати оті всі сміливі думки та шляхетні спогади з такого відважного юнака. І все ж, Естеро, я певен, що незабаром ти заповниш усі прогалини — а надто як ставитимешся до нього так само байдуже, як до всіх ін… ін… інших… — Напад кашлю заглушив його слова. Духоблуд захрипів і захапав ротом повітря.

Вогнецвітка легенько погупала його по спині.

— Ну, тихіше, тихіше, — промовила вона заспокійливо. — Ти знову передав куті меду.

— Ліки… — проквакав Бурштинотоп. — Мої… ліки… — він знов закашлявся, ще голосніше, ніж перше.

— Уже даю, — озвалася Вогнецвітка, схопила летюче крісло і, кермуючи ним, забралася геть. Та перш, ніж пропасти з очей, вона обернулась і обдарувала Естеру усмішкою. — Не знаю, що б ми робили без ваших ліків, — зауважила вона.

Після їхнього відбуття Естера знов повернулася до Рука. Хлопець і досі стояв навколішки, понуривши голову і дивлячись перед себе невидющими очима. Естера однією рукою підвела Рукове підборіддя і ляснула пальцями другої.

— Сподіваюся, Бурштинотоп не переборщив, — буркнула вона, — як уже не раз траплялося. — Гобліниха відступила крок назад. — Устань! — скомандувала Естера.

Рук через силу зіп’явся на ноги.

— Слухаюсь, — покірливо протяг він.

— Добре, соколику, — промурмотіла Естера. — Як хочеш з а робити свою вівсянку, то мусиш гарно попрацювати. А тепер ставай до печі. Підтримуй вогонь! Пильнуй, аби добре горіло!

— Слухаюсь.

— Чудово! — вигукнула Естера. — Нап’явши дебелу рукавицю, вона відчинила пічні дверцята. Тугий струмінь жаркого сірчаного повітря вдарив Рукові в обличчя. Хлопець зіщулився, але не пустив пари з уст. — Авжеж, чудово, далебі, що так, — повторила Естера. — Бурштинотоп знає своє діло. Просто чудово!

Рук стояв стовпом перед піччю, весь заціпенілий, із некліпним поглядом. У голові в нього було порожньо, абсолютно порожньо: він навіть не усвідомлював, що не відає, що йому робити далі.

— Дрова, — долинув голос Естери. — Бери з купи дрова і підкидай їх у піч.

— Слухаюсь.

Рук підійшов до височенного стосу дров і взяв найближчу дровиняку. Оцупок був грубезний, незручний і майже удвічі важчий за хлопця. Крекчучи і сапаючи з натуги, він поніс його до печі. Приступивши до груби, спинився, перевів подих, натужився, стискаючи в обіймах шкарубкий оцупок і підкинув його вгору. Оцупок на мить завмер на краю овального дверного отвору, немовби вагаючись, падати йому назад на хлопця чи ні, а тоді, гойднувшись, упав з печі у жаристий попіл.

— Молодець! — похвалила Естера. — А тепер помпуй міхи — вгору-вниз, вгору-вниз. Отак… Потім підкинеш іще одне поліно — і так носитимеш їх і підкидатимеш у вогонь, допоки я скажу — годі. Затямив?