Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Що відбувається? Щось вкрали? І ми маємо лише кілька тижнів?

— Вибач, — пробурмотів я. — Я не…

Хтось постукав у двері, і дівчина жваво запхала мені в рота ложку пудингу.

Коли я наступного разу прийшов до тями, її вже не було.

Кремезний і міцний красень, схожий на серфінгіста, стежив за мною, стоячи в кутку спальні. Він мав блакитні очі — як на мене, цілу дюжину — на щоках, на лобі, на тильному боці долонь.

Коли я остаточно оклигав, то довкола мене не виявилось нічого дивного, якщо не зважати на те, що все довкола було набагато гарніше, аніж я звик. Я сидів у шезлонзі на високому ґанку й дивився на довколишні зелені луки та пагорби, які височіли неподалік. Легкий вітерець доносив аромат полуниці. Мої ноги були вкриті ковдрою, під голову підклали подушку. Усе це було чудово, але в роті я мав такий присмак, ніби там було гніздо скорпіонів. Усі зуби боліли, шерехатий та розпухлий язик ледь ворушився.

На столику поруч зі мною стояла висока склянка з питвом. На вигляд воно нагадувало холодний яблучний сік, ще й на зелену соломинку з паперовою парасолькою була наштрикнута вишенька.

У мене так ослабли руки, що, взявши склянку, я ледь не впустив її.

— Обережно, — пролунав знайомий голос.

Гровер, який стояв, прихилившись до перил на ґанку, мав такий вигляд, ніби не спав цілий тиждень. Під пахвою він дбайливо тримав коробку з-під взуття. Він був вбраний у джинси та яскраво-помаранчеву футболку з написом «ТАБІР НАПІВКРОВОК». Старий добрий Гровер — такий самий, як раніше. І жодних сатирів.

То, може, усе це був кошмар? Можливо, з мамою все гаразд? Зараз так само вихідні, й ми чомусь зупинилися в цьому великому будинку. А ще…

— Ти врятував мені життя, — сказав Гровер. — А я… найменше, чим я міг віддячити, це повернутися на той пагорб… Гадаю, ти хотів би це мати.

Уклонившись, він поставив коробку мені на коліна.

Усередині виявився чорний з білим бичачий ріг, зламаний і зазубрений, на вістрі якого запеклася кров. Отже, це був не кошмар.

— Мінотавр, — згадав я.

— Гм, Персі, не дуже гарна думка промовляти це вголос…

— Так його називають у грецьких міфах, чи не так? — не вгавав я. — Мінотавр. Наполовину людина, наполовину бик.

Гровер потупцяв на місці.

— Ти був непритомний два дні. Що ти пригадуєш?

— Мама. Вона справді?…

Гровер опустив очі долу.

Я подивився у далечінь, через луки. Там зеленів гайок, звивалась річка, під синім небом розкинулись полуничні поля. Долину оточували округлі схили пагорбів, і просто перед нами був найвищий з них, саме той, на якому росла велетенська сосна. Навіть це дерево на вершині видавалося гарним у променях сонця.

Отже, моя мама померла. Увесь світ довкола стане чорним і холодним. У ньому вже не буде місця прекрасному.

— Вибач, — шморгнув носом Гровер. — Через мене самі лише нещастя. Я… я найгірший сатир у світі.

Він застогнав, з такою силою тупнувши ногою об землю, що вона відскочила. Себто я, звичайно, хочу сказати, що з ноги злетів високий черевик. Усередині виявився пінопласт з отвором для копита.

— О Стіксе, — промимрив Гровер.

У чистому небі раптом загуркотів грім.

Спостерігаючи, як Гровер намагається взути черевика, я подумав: «Що ж, непогано».

Гровер був сатиром. Я майже не сумнівався в тому, що коли зголити його кудлате каштанове волосся, то під ним виявляться маленькі ріжки. Але я почувався надто нещасним, щоб перейматися існуванням сатирів чи навіть мінотаврів. Усі мої думки крутилися довкола одного: моя мама обернулася в ніщо, розчинилася в жовтому світлі.

Я був сам-самісінький. Сирота. Мені доведеться жити з… Смердюком Гейбом? Ні, цього не буде. Спочатку буду жити на вулицях. Потім удам, ніби мені сімнадцять, і піду до війська. Щось вигадаю.

Гровер усе ще рюмсав. Бідолашний хлопець — бідолашний козел, сатир, та яка тепер різниця, — він ніби чекав доброго прочухана.

— Ти не винен, — сказав я.

— Ні, це моя провина. Моїм обов’язком було захищати тебе.

— Це моя мати попросила тебе про мій захист?

— Ні. Але така вже в мене робота. Я хранитель. Принаймні був.

— Але навіщо… — У мене раптом закрутилося в голові, перед очима все попливло.

— Не напружуйся, — злякався Гровер. — Тримай-но.

Він допоміг мені взяти склянку й схопити соломинку губами.

Смак мене спантеличив, адже я гадав, що це яблучний сік. Нічого подібного. Це було шоколадне печиво. Рідке печиво, уявляєте? Причому не абияке — саме таке, блакитне, готувала вдома мама, маслянисте й гаряче, в роті воно просто тануло. По мірі того, як я втягував у себе цей напій, всім тілом розливалось приємне тепло, я відчував приплив енергії. Моє горе нікуди не поділося, просто я відчував себе так, ніби мама, зовсім як у дитинстві, гладить мене рукою по щоці, дає мені пити й каже, що все буде добре.