Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Що це було? — гукнув я.

— Ми вже майже на місці, — озвалася мама, не звертаючи уваги на моє запитання. — Ще милю. Ну, будь ласка, будь ласка, будь ласка…

Я не знав, де саме було це «місце», але оскільки я лежав, завалившись, на задньому сидінні, мені дуже хотілося, щоб ми хоч кудись нарешті приїхали…

Назовні були лише злива й пітьма — пустельна заміська місцевість, яку зазвичай минаєш, їдучи на край Лонг-Айленду. Я подумав про місіс Додз і про те, як вона обернулась на чудовисько з гострими іклами й шкіряними крилами. Жижки у мене знову затрусилися. Вона справді була не людиною! Вона хотіла вбити мене!

Потім я згадав про містера Бранера… і про меч, який він мені кинув. Перш ніж я встиг спитати про це Гровера, волосся у мене на голові стало сторч. Раптом щось спалахнуло, пролунав жахливий гуркіт, і наше авто вибухнуло.

Пригадую відчуття невагомості, коли мене ніби стиснуло, обпалило й обдало водою зі шлангу одночасно.

Відклеївши лоба від спинки крісла водія, я лише спромігся вигукнути:

— Овва!

— Персі! — заволала мама.

— Все гаразд…

Я намагався прийти до тями. Я був живий. Авто насправді не вибухнуло. Ми просто з’їхали у кювет. Дверцята збоку водія заклинило в багнюці. Дах тріснув, як яєчна шкаралуща, і вода заливала кабіну.

Блискавка. Ось що це було. Нас викинуло зі шляху. Поруч зі мною на задньому сидінні лежало щось велике, нерухоме й безформне.

— Гровере!

Він важко сів на бік, кров струменіла з кутика його рота. Я поторсав його кошлате стегно, думаючи: «Ні! Навіть якщо мій найкращий друг — наполовину худоба зі стайні, я не хочу, щоб він помирав!»

Потім Гровер простогнав: «Їсти», і я зрозумів, що надія залишилась.

— Персі, — сказала мама, — ми повинні… — Раптом її голос урвався.

Я озирнувся. У спалаху блискавки крізь заляпане багнюкою заднє скло я побачив постать, що, накульгуючи, наближалась до нас узбіччям дороги. Побачивши її, я заціпенів від жаху. Це був силует кремезного хлопця, схожого на футбольного гравця. На голові мав щось на кшталт накинутої ковдри. Торс мускулястий, вкритий шерстю. Руки, підняті вгору, були схожі на роги.

Я важко ковтнув слину.

— Хто це?

— Персі, — сказала мама несподівано спокійним голосом, — забирайся геть з авто.

Потім вона кинулась до дверцят водія, які заліпило багнюкою. Я спробував відчинити свої. Те саме. У відчаї я подивися на отвір угорі. Крізь нього можна було вилізти, якби не його рвані краї, які димилися…

— Лізь у інші двері! — наказала мама. — Персі… ти мусиш тікати. Бачиш те велике дерево?

— Що?

У світлі чергової блискавки крізь отвір у даху нашого авто я побачив дерево, яке вона мала на увазі: велетенська сосна завбільшки з різдвяну ялинку в Білому домі, росла неподалік на пагорбі.

— Це фермерська межа, — сказала мама. — Видерись на пагорб і внизу, в долині, побачиш великий будинок. Біжи до нього, не озираючись. Гукай щосили на допомогу. Не зупиняйся, поки не добіжиш до дверей.

— Мамо, ти теж підеш зі мною!

Обличчя у неї було бліде, очі — сумні, як зазвичай бувало, коли вона дивилася на океан.

— Ні! — вигукнув я. — Ти підеш зі мною. Допоможи мені витягти Гровера.

— Дайте мені їсти! — простогнав Гровер трохи голосніше.

Чолов’яга з ковдрою на голові наближався до нас, рикаючи й пофоркуючи. Зблизька я побачив, що він не може тримати ковдру на голові, тому що його руки — сильні, м’язисті ручиська — теліпалися збоку. І ніякої ковдри не було. Якщо, звичайно, вважати цю масивну кошлату довбешку, явно завелику як для голови… — його головою. А кінці того, що нагадувало роги…

— Ми йому не потрібні, — пояснила мені мати. — Йому потрібен ти. Крім того, я не можу переходити межу.

— Але…

— Нема коли, Персі. Йди. Будь ласка.

Несподівано я просто оскаженів від злості на свою матір, на козла Гровера, на рогату потвору, — вона була схожа на бика, так, саме на бика, — яка, хитаючись, повільно й цілеспрямовано наближалася до нас.

Я переліз через Гровера і, розкривши дверцята, опинився під дощем.

— Ми підемо разом. Давай, мамо.

— Я ж тобі сказала…

— Мамо! Я тебе не залишу. Краще допоможи мені з Гровером.

Я не став чекати, що вона відповість. Я виліз збоку і витягнув Гровера. Він виявився на диво легким, хоч я не зміг би віднести його надто далеко без маминої допомоги.

Ми взяли Гровера попід руки й, спотикаючись, стали видиратися пагорбом угору в мокрій траві, що сягала нам до пояса.

Озирнувшись, я нарешті роздивився монстра. Він був сім футів заввишки, з руками й ногами ніби з обкладинки журналу для культуристів — рельєфні біцепси, трицепси та всякі інші «цепси» випинались із-під обплетеної жилами шкіри.