Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Я не міг цього дозволити!

Я зірвав із себе свій червоний дощовик.

— Гей! — гукнув я щосили, розмахуючи курткою і забігаючи збоку від монстра. — Гей, дурню! Шматок м’яса!

— Р-р-р-ррррр! — Чудовисько обернулося до мене, вимахуючи своїми важезними кулачиськами.

У мене раптом виникла думка — можливо, дурна, але все ж таки краще, аніж зовсім ніяка. Притулившись до великої сосни, я став вимахувати червоною курткою перед людинобиком, розраховуючи в останню мить відскочити вбік.

Але все сталося не зовсім так.

Людинобик кинувся вперед надто швидко, простягнувши руки, щоб схопити мене, куди б я не відскочив.

Час уповільнився.

Мої ноги напружились. Я не міг відскочити вбік, тому я підстрибнув угору, відштовхнувшись, як від трампліна, від голови цієї істоти, перекрутився у повітрі, щоправда не дуже високо, і опинився просто у неї на шиї.

Як це мені вдалося? Думати було ніколи. Миттю пізніше монстр з усієї сили врізався головою в дерево, і сила удару була така, що мені ледь не вибило зуби.

Людинобик, похитуючись, став блукати довкола дерева, намагаючись зструсити мене. Я вчепився в його роги, щоб він мене не скинув. Довкола гриміло й спалахували блискавки. Дощ заливав мені очі. У носі свербіло від жахливого запаху гнилого м’яса.

Монстр матлав головою і хвицався, як на родео. Він міг би просто обернутися до дерева і розчавити мене об нього, як коржика, але згодом я зрозумів, що ця потвора була запрограмована виключно на рух уперед.

Тим часом Гровер, який лежав у траві, застогнав. Я хотів було гукнути, щоб він замовкнув, але побоявся, що відкушу собі язика, оскільки мене матлало з боку в бік.

— Їсти! — попросив Гровер.

Людинобик обернувся до нього, і знову став рити землю, готуючись до нападу. Я згадав те, як він вийняв життя з моєї матері, змусивши її щезнути, як спалах світла, і лють розлилась моїми жилами, як легкозаймисте пальне. Схопившись обома руками за один із рогів, я щосили смикнув його на себе. Чудовисько напружилось, здивовано загарчало і раптом — трісь!

Людинобик заволав і підкинув мене у повітря. Я навзнак гепнувся у траву. Головою я добряче вдарився об камінь. Коли я сів, перед очима стояв туман, але в руках я тримав ріг — зазубрену кістку завбільшки з великий ніж.

Монстр знову кинувся на мене.

Навіть не усвідомлюючи, що роблю, я перекотився з боку на бік і став на коліна. Коли чудисько гарматним ядром пронеслося повз, я пожбурив зламаний ріг просто в його волохату грудну клітку.

Людинобик, агонізуючи, заревів. Він впав на землю, роздираючи груди пазурами, а потім почав розпадатися — не як моя мати, себто спалахом золотавого світла, а як крихкий пісок, який розвіває вітер, зовсім як було з місіс Додз.

Монстр щезнув.

Дощ скінчився. Буря продовжувала гриміти, але вже десь далеко. Від мене смерділо, як від худоби, жижки трусилися. Голова, здавалося, розколюється від болю. Я почувався слабким, переляканим і здригався від горя. Щойно на моїх очах щезла мама. Мені хотілося кинутися на землю й розридатися, але треба було допомогти Гроверові, тому я ледь спромігся підвести його, і ми, хитаючись, почвалали назустріч вогням у вікнах фермерського будинку. Я плакав, кличучи маму, але у той же час міцно тримав Гровера — я не міг дозволити йому померти.

Останнє, що я пригадую, це те, як звалився на дерев’яний ґанок, побачив вентилятор, який обертався наді мною, і довкола якого кружляла мошкара, а також заклопотані обличчя на диво знайомого мені бородатого чоловіка й гарненької дівчинки з білявим, хвилястим, як у принцеси, волоссям. Обидва дивилися на мене, і дівчинка сказала:

— Це він. Інакше й бути не могло.

— Тихіше, Аннабет, — відповів чоловік. — Він все чує. Відведи його в хату.

Мені снилися дивні сни — справжня стайня. Більшість тварин хотіли вбити мене. Інші вимагали їсти.

Мабуть, я кілька разів прокидався, але те, що я чув, не мало жодного сенсу, тож я знову занурювався в сон. Пригадую, як я лежав на м’якій постелі і мене з ложечки годували чимсь за смаком схожим на маслянистий попкорн, тільки це був пудинг. Дівчина з хвилястим волоссям схилялась наді мною, посміхаючись щоразу, як їй доводилося підбирати ложкою їжу в мене з підборіддя.

— А що повинно трапитись у день літнього сонцестояння? — спитала вона, побачивши, що я розплющив очі.

— Що? — захриплим голосом перепитав я.

Дівчина озирнулась, ніби злякавшись, що хтось може нас почути.