Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

Одягу на ньому не було зовсім, крім сліпучо-білих підштанків, що виглядали б кумедно, якби верхня частина його тулуба не виглядала так застрашливо. Жорстке темне волосся росло просто від пупка аж до плечей. Його шия являла собою нагромадження м’язів, вкритих шерстю, і завершувалась величезною головою з мордою завтовшки з мою руку. У шмаркатих ніздрях виблискувало мідне кільце, чорні очі горіли люттю, а чорно-білі роги були такі гострющі, що жодним точилом такі не нагостриш.

Я швидко впізнав цього монстра. Він був героєм однієї з найперших історій, які розповідав нам містер Бранер. Але ж не міг він бути справжнім!

Дощ заливав мені очі, тож доводилося постійно змигувати.

— Це…

— Син Пасіфаї, — сказала мати. — Шкода, що я не знала, як їм кортить вбити тебе.

— Але ж це Мін…

— Не називай його імені, — попередила мама. — Імена також мають силу.

Сосна досі була ще дуже далеко — щонайменше близько ста ярдів угору пагорбом.

Я знову кинув погляд назад.

Людинобик схилився над нашим авто, зазираючи у вікна, — точніше, не зазираючи, оскільки він здебільшого сопів та принюхувався. Я не зовсім розумів, що його так бентежить, адже ми були в якихось п’ятдесяти футах від нього.

— Дайте поїсти, — простогнав Гровер.

— Т-с-с-с, — засичав я. — Мама, що він робить? Він що, не бачить нас?

— Зір і слух у нього нікудишні, — озвалась мати. — Він іде на запах. Але скоро второпає, де ми.

Неначе натрапивши на слід, людинобик зненацька люто заревів. Він підхопив «камаро» за розбитий дах, здійняв над головою і жбурнув на дорогу. Врізавшись у землю, авто проїхало ще з півмилі, розбризкуючи довкола багнюку, перш ніж зупинитися. Бензобак вибухнув.

«Ані подряпини», — згадав я Гейбові слова.

Овва!

— Персі, — сказала мама, — щойно він нас побачить, одразу ж накинеться. Зачекай до останнього, а потім біжи, стрибаючи в усі боки. Він не може змінювати напрямок, коли кидається на жертву. Зрозумів?

— Звідки ти все це знаєш?

— Я вже давно переймалась тим, що вони можуть напасти на тебе. Мені слід було цього очікувати. Я була егоїстичною, весь час тримаючи тебе біля себе.

— Тримала мене біля себе? Але ж…

Залунало чергове ревіння людинобика, і чудовисько, голосно тупаючи, кинулося пагорбом угору.

Він почув нас.

Сосна вже була лише в кількох ярдах, але пагорб ставав усе крутішим і слизькішим, а Гровер аж ніяк не легшав.

Людинобик стрімко наближався. Ще мить — і він наздожене нас.

Мама вже, певно, втрачала сили, але вона продовжувала підтримувати Гровера за плече.

— Давай, Персі! В усі боки! Пам’ятай, що я сказала.

Мені не хотілося вистрибувати в різні боки, але, здається, вона була права, і це наш єдиний шанс. Я кинувся ліворуч, обернувся й побачив, що монстр наздоганяє мене. Його чорні очі палали ненавистю. Він щоразу зригував протухлим м’ясом.

Опустивши голову, монстр кинувся вперед, націливши свої гострі, наче лезо, руки просто мені в груди.

Страх, що сидів у мене в шлунку, підштовхував мене кинутися вперед, як стріла, але це б не спрацювало. У мене нізащо не вийшло б випередити цю істоту. Тому і розвернувся, й останньої миті відстрибнув убік.

Людинобик промчав повз, наче вантажний потяг, заревівши з відчаю, і обернувся, але цього разу не до мене, а до матері, яка у цей час намагалася посадити Гровера на траву.

Людинобик загарчав, риючи землю ногами. Тепер він дивився на мою матір, яка повільно задкувала пагорбом у напрямку дороги, намагаючись відволікти чудовисько від Гровера.

— Біжи, Персі! — гукнула вона мені. — Я не можу йти далі. Біжи!

Утім, я стояв на місці, заклякнувши від страху, аж раптом монстр кинувся на маму. Та спробувала ухилитися, як радила мені, але потвора засвоїла урок. Викинувши вперед руку, людинобик схопив матір за шию, не даючи їй відскочити. Коли він підняв її, мама продовжувала боротися, гамселячи повітря руками й ногами.

— Мама!

Вона перехопила мій погляд і здушеним голосом знову вигукнула:

— Біжи!

По тому чудовисько із лютим гарчанням стисло свої ручиська на шиї моєї матері, і та розтанула у мене на очах, перетворившись на світло, мерехтливу золотисту оболонку, так ніби була голографічним зображенням. Сліпучий спалах і… її просто не стало.

— Ні!

Мій страх раптово змінюється на гнів. Несподівані сили нуртують всередині мене — я відчув той самий приплив енергії, як тоді, коли побачив, що у місіс Додз виросли пазурі.

Людинобик дістався до Гровера, який нерухомо лежав на траві. Монстр схилився над ним, обнюхуючи мого кращого друга так, ніби збирався підхопити Гровера і так само змусити його щезнути.