Корнелія Функе - Чорнильна кров

Він пригнувся, коли побачив між двома деревами сонного вовка, і не наважувався поворухнутися, аж поки сірий писок не зник. Так, ведмеді й вовки. Треба знову навчитись прислухатися до їхніх кроків, відчувати, що вони поблизу, перш ніж хижаки побачать його, не забути і про великих диких котів, строкатих, як стовбури дерев у сонячному світлі, і змій, зелених, як листя, в якому вони так люблять ховатися. Ці змії сповзають з гілок тихіше, ніж його рука змітає листочок з плеча. На щастя, велетні спускаються з пагорбів лиш подекуди взимку і живуть там, куди навіть він не наважується ступити. Проте є й інші створіння, не такі лагідні, як русалки, і їх не вгамуєш дзижчанням, як вогняних ельфів. Вони непомітні, добре ховаються на деревах і в листі і через це не менш небезпечні: струпи, хапуни, нічні жахи… Деякі з них дістаються аж до вуглярських хатин.

— Отже, обережніше, — прошепотів Вогнерукий. — Ти ж не хочеш, щоб твій перший день удома став твоїм останнім днем.

Сп'яніння від повернення помалу вивітрилося, і він знову думав тверезіше. Проте щастя, м'яке й тепле, мов пушок молодого птаха, залишилося в його серці.

Біля струмка Вогнерукий зняв одяг, змив з тіла русалчин мул, кіптяву вогняних ельфів і бруд того світу. Убрався в одяг, який не носив десять років. Вогнерукий ретельно за ним доглядав, та кілька дірок у чорній тканині міль все-таки прогризла, та й рукави зносились. Одіж була чорно-червоною — кольорів вогнедувів; так само канатохідці вдягаються в небесну блакить. Він провів по шерехатій тканині, вдягнув сорочку з широкими рукавами й накинув на плечі темний плащ. Добре, що вбрання ще впору. Дороге задоволення — пошити новий одяг, навіть якщо просити кравця перешивати стару одіж, як то робили шпільмани.

Коли почало сутеніти, Вогнерукий став шукати безпечне місце для ночівлі. Урешті виліз на звалений корковий дуб: його коріння стирчало так високо в небо, що було добрим місцем, щоб заночувати. Дерево далі хапалося за землю, наче не хотіло просто так відпускати життя. Його крона випустила свіжі пагінці, хоча вже в землю. Вогнерукий чіплявся за шерехату кору і, балансуючи, вправно видерся могутнім стовбуром.

Коли він випростався зверху серед коріння, звідти знервовано випурхнули феї, які саме шукали будівельний матеріал для гнізд. Блакитні феї не особливо дбають про гнізда, які будують навесні, проте щойно перший листок стане кольоровим, вони лагодять їх та набивають хутром і пір'ям, вплітають травинки й гілочки в стінки й ущільнюють їх мохом та феїною слиною.

Двоє малесеньких блакитних створінь не полетіли геть, а жадібно витріщилися на його лисяче волосся. Вечірнє сонце, просочуючись крізь гілля, вималювало їхні крила червоним.

— Ну звісно! — Вогнерукий тихо засміявся. — Ви хочете кілька волосин для ваших гнізд.

Він відрізав пасмо волосся. Дрібненькими, як у жучка, руками одна фея схопила той жмутик і швиденько шмигнула геть. Інша, така маленька, що, певно, тільки-но вилупилася зі свого перлисто-білого яйця, полетіла вслід за нею. Він скучив за ними, за цими маленькими нахабними створіннями, так скучив.

Під ним поміж деревами обступала ніч, над ним верховіття дерев ще червоніли на західному сонці, як щавель на літньому полі. Скоро феї заснуть у гніздах, миші й кролики — у норах, у білок від нічної прохолоди замруть лапки, і мисливці готуватимуться до полювання.

«Сподіваюся, в них не прокинеться апетит на вогнедува», — подумав Вогнерукий і розлігся на зваленому стовбурі. Устромив ножа в надтріснуту кору, накрився плащем і подивився вгору на темне листя. Сова здійнялася з дуба й зникла. Коли згас день, дерево уві сні зашепотіло слова, незрозумілі жодному людському вухові.

Вогнерукий заплющив очі й прислухався.

Він знову вдома.

Меґі ненавиділа сварки з Мо. Вона тремтіла, і ніщо не могло її втішити: ні мамині обійми, ні лакричні цукерки, які Елінор тицяла їй, коли їхні голоси долинали аж до бібліотеки, ні Даріус, який вірив у чудодійну силу гарячого молока, підсолодженого медом.

Ніщо.

Сварка особливо неприємна, тому що Мо власне прийшов до неї лише щоб попрощатися. На нього чекало нове замовлення, кілька хворих книжок, занадто старих і дорогоцінних, щоб переслати їх сюди. Раніше Меґі поїхала б із ним, але цього разу вона вирішила залишитися з Елінор і мамою.