Корнелія Функе - Чорнильна кров

— Ще рік, і вона тебе переросте, — казав Мо, коли хотів подратувати Резу, а Даріус інколи через короткозорість плутав Меґі з її матір'ю.

Реза провела вказівним пальцем по шибці, наче вимальовуючи контури пелюсток. Її руки заговорили знову, нерішуче, як часом вуста.

— Я розумію твого батька, Меґі, — промовила вона. — Мені також здається, що занадто часто говоримо про цей інший світ. Не розумію, чому знову і знову повертаюсь до нього. І чому постійно розповідаю тобі лише гарні спогади, а не про сидіння під вартою, Мортолине покарання, про те, як коліна й руки боліли від роботи, боліли так, що не могла спати… Про всі ті жахи… Я тобі ніколи не розповідала про служницю, яка вмерла від страху, тому що в нашу комірчину прокрався нічний жах?

— Так, розповідала! — Меґі підсунулася ближче, та мамині руки замовкли. Руки, спрацьовані після всіх цих років прислуговування, спочатку в Мортоли, а потім у Каприкорна.

— Ти розповіла мені все, — сказала Меґі, — навіть найжахливіші речі, але Мо не хоче вірити!

— Бо відчуває, що ми попри все згадуємо лише приємне. Наче багато його було. — Реза похитала головою. Її пальці знову замовкли, а за якусь мить вели далі. — Я потайки вишуковувала час, секунди, хвилини, інколи цілу дорогоцінну годину, коли нам можна було піти в ліс, щоб назбирати Мортолі трав для її чорних пійл.

— Але були роки, коли ти була вільна! Роки, коли ти перевдягалася й працювала писарем на ярмарках.

Реза, перевдягнена в чоловіка… Меґі часто уявляла цей образ: її матір, волосся коротке, в темному писарчуковому халаті, на пальцях чорнило, і найкращий почерк, який можна зустріти в Чорнильному світі. Так їй розповідала Реза. Так вона заробляла собі на життя у світі, в якому жінці дуже важко забезпечити себе. Меґі залюбки послухала б цю оповідь іще раз, хоча кінець цієї історії сумний. А далі почалися нещасливі роки. Проте траплялись і приємні події. Велике свято в замку Тлустого князя, на яке Мортола взяла служниць, свято, на якому Реза побачила Тлустого князя, Чорного принца і його ведмедя, і штукаря на канаті, Хмарохідця….

Проте Реза мовчала. Коли її пальці знову заворушились, вони говорили повільніше, ніж зазвичай.

— Забудь Чорнильний світ, Меґі, — промовили вони. — Забудьмо його разом, принаймні на деякий час. Заради твого батька… і заради тебе. Бо перестанеш бачити красу довкола.

Вона знову визирнула у вікно, на вулиці сутеніло.

— Я тобі вже все розповіла, — казали її руки. — Все, що ти хотіла знати.

Так, Меґі запитувала багато про що. Чи бачила вона велетня? Який одяг носила? Як виглядає фортеця в лісі, куди відвезла її Мортола? І цей Тлустий князь, чи його замок теж великий та розкішний, як і Сутінковий? Розкажи про його сина, про Козимо Вродливого, і про Змієголова та його панцерних. В його замку все зі срібла? Який завбільшки ведмідь Чорного принца? І що там з деревами: вони розмовляють? А що це за старенька, яку всі називають Кропивою? Вона вміє літати?

Реза вичерпно відповідала на всі ці запитання, але навіть з тисячі відповідей не складуться десять років. Проте дещо Меґі ніколи й не запитувала. Про Вогнерукого, наприклад. Але Реза все одно про нього розповідала: кожен у Чорнильному світі знав його ім'я, навіть після того, як він зник, його називали Вогнехідцем, і саме тому Реза його одразу впізнала, коли вперше зустріла в тому світі…

Було ще одне запитання, яке крутилося в Меґі на думці, але й Реза не знала на нього відповіді. Як справи у Феноліо, автора книжки, яка засмоктала на свої сторінки спершу Резу, а тоді і свого творця?

Вже минув рік відтоді, як голос Меґі огорнув Феноліо словами, написаними ним же. Він зник, немов слова його проковтнули. Інколи Меґі сниться його зморшкувате обличчя, та вона не може зрозуміти, щасливе воно чи сумне. Зрештою, черепашаче обличчя Феноліо завжди було таким. Якось уночі, коли Меґі прокинулася від одного з цих снів і не змогла заснути, вона почала писати історію. Історію про те, як Феноліо намагався переписати себе додому, в село до своїх внуків. Але, як завжди, далі трьох перших речень справа не пішла.

Меґі погортала записник, який в неї забрав Мо, і знову закрила.

Реза взяла її за підборіддя і зазирнула в очі.

— Не сердься на нього.

— Я ніколи на нього довго не серджуся! Він знає. Скільки його не буде?

— Десять днів, можливо довше.

Десять днів! Меґі подивилася на поличку над ліжком. Там, гарно складені, стояли злі книжки, як вона їх потайки охрестила. Книжки, наповнені Резиними історіями: скляними чоловічками, русалками, вогняними ельфами, нічними жахами, білими жінками і всіма тими дивними створіннями, про яких їй розповіла мама.