Корнелія Функе: Чорнильна кров

Перш ніж Фарид зрозумів, про що казав Сироголовий, то відчув ножа на своїй шиї — гострого, як очерет, і холоднішого, ніж серпанок між деревами.

— Ну і хто це в нас тут? — прошепотів йому на вухо голос, якого він ніколи не забуде. — Тебе я останнього разу не бачив у Чарівновустого? А ти все-таки допоміг Вогнерукому вкрасти книжку, правда? Гм, ти гарний хлопчисько.

Ніж уп'явся Фаридові в шкіру, і м'ятний подих обдавав обличчя. Якби він не впізнав Бастин голос, то подих упізнав би запевно. Ніж та листочки м'яти — їх Баста завжди носив з собою. Він розжовував й випльовував її під ноги. Небезпечний як скажений пес, і не занадто розумний. Але як він сюди потрапив? Як він їх знайшов?

— Ну, як тобі мій новий ніж? — промуркотів він Фаридові у вухо. — Я б охоче його познайомив зі Вогнежером, та Орфей має слабкість до Вогнерукого. Ну то хай вже буде, я Вогнежера ще знайду. Його й Чарівновустого та його дочку-відьмачку. Вони всі заплатять…

— За що? — викрикнув Фарид. — За те, що врятували тебе від Тіні?

Але Баста тільки сильніше притис ножа хлопцеві до шиї.

— Врятували? Нещастя вони мені принесли, нічого іншого, крім нещастя!

— Заради неба, сховай ножа! — втрутився Орфей з огидою в голосі. — Він усього-на-всього дитина. Хай собі йде. Книжка в мене, як домовлялися, отож…

— Хай собі йде? — Баста голосно зареготав, але сміх застряг у його горлі.

За ними в лісі щось зашипіло, собацюра нашорошив вуха. Баста різко обернувся.

— Що це таке, чорт забирай? Проклятий недоумку, що ти випустив з книжки?

Фарид відчув, як Баста на мить послабив руку. Цього було достатньо. Хлопець так сильно вкусив Басту за руку, що аж відчув присмак крові.

Баста крикнув і випустив ножа.

Фарид штурхонув Басту ліктем у груди і побіг. Про паркан на узбіччі вулиці він зовсім забув. Хлопець перечепився і так боляче впав на коліна, що аж перехопило подих. Коли підвівся, побачив на асфальті папірець, аркуш, який забрав Вогнерукого. Вітер, напевно, відніс його ген по вулиці. З шаленим поспіхом Фарид схопив аркуш. «Тому речення про тебе я просто не прочитав. Зрозумів?» — відлунював Орфеїв голос. Фарид притиснув аркуш до грудей і побіг до дерев по той бік вулиці. Цербер гарчав і гавкав, та враз заскавулів. Щось моторошно зашипіло, і Фарид побіг швидше. Орфей закричав, страх зробив його голос пронизливим та огидним. Баста вилаявся, а тоді знову почулося шипіння, несамовите, як, у великих котів з колишнього Фаридового світу.

«Не озиратися! — думав він. — Біжіть, біжіть! — наказував він своїм ногам. — Нехай кіт зжере собацюру, хай він їх усіх позжирає — Басту і Сироголового разом з ним, — тільки біжіть!»

Зів'яле вогке листя між деревами приглушувало його кроки. Послизнувшись на крутому схилі, Фарид відчайдушно обхопив стовбур дерева, тремтячи притиснувся до нього і вслухався в ніч. А що, коли Баста почує, як він віддихується?

Схлипування вирвалося в нього з грудей. Фарид затис собі рота руками. Книжка, книжка в Басти! Хіба не він мав за нею дивитися — і як він тепер віднайде Вогнерукого? Фарид провів рукою по Орфеєвому аркушу, все ще притискаючи його до грудей. Вогкий і брудний, він був усією його надією.

— Агов, ти, маленький кусючий байстрюче! — Бастин голос прорізав нічну тишу. — Біжи-біжи, я все одно тебе дістану, чуєш? Тебе, Вогнежера, Чарівновустого та його гарненьку дочку і старого, який написав ці прокляті слова! Я вас усіх повбиваю. Одного за одним! Як оце я зараз розпоров чудисько з книжки.

Фарид не наважувався дихати.

«Ну ж бо! — подумав він. — Біжи далі. Баста тебе не бачить!»

Тремтячими руками він намацав стовбур наступного дерева, сперся на нього і подякував вітру за те, що той зашумів гілками та заглушив його кроки. «Як часто треба тобі повторювати? У цьому світі немає привидів. Одна з небагатьох переваг, яку він має». Він чув голос Вогнерукого, наче той ішов за ним. Знову і знову Фарид повторював ці слова, в той час як сльози бігли по обличчю, а колючки роздряпували ноги. Немає привидів, немає привидів!

Гілка вдарила його в обличчя, так сильно, що він майже скрикнув. За ним ідуть? Він нічого не чув, лише вітер. Фарид послизнувся і покотився вниз по схилу. Кропива обпекла ноги, реп'яхи заплуталися у волоссі. Щось стрибнуло на нього, пухнасте й тепле, і встромило йому носа в обличчя.

— Ґвін? — Фарид обмацав невеличку голову. Так, ось вони, маленькі ріжки. Він притулився обличчям до м'якого хутра куниці. — Баста повернувся, Ґвіне! — прошепотів він. — І в нього книжка! Що буде, якщо Орфей його зараз зачитає? Колись він точно повернеться, ти теж так думаєш, правда? Як же нам тепер попередити Вогнерукого?