Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

При зустрічі з вовком людину поневолює страх неминучої смерті. Довгий час Дим вважав, що гіршим не може бути нічого.

Але при зустрічі з Хазяїном наступає ватяна покірність, яка пробирає до кісток. Бажання витягнути шию — щоб довгій, з дуже рухливими пальцями хазяйській руці було зручніше провести ножем.

І це виявилося гіршим за будь-який страх.)

Тепер Дим ішов степом. На різній висоті гойдалися суцвіття — білі парасольки, жовті волотки, які пахнуть медом, сині кульки, що пахнуть так, що втрачаєш розум. Він йшов туди, де живуть його одноплемінники — його незбагненні родичі, що наважилися поставити селище під самісіньким боком у Хазяяїв. Які приймають від Хазяїв захист і корми.

Він ішов туди, куди йшов свого часу Ліc-Лaновий. І куди він так і не потрапив.

Він йшов під сонцем; тепер йому здавалося, що в помешканні Хазяїв завжди стоїть напівморок. Чи так це? Чи виною тому є все-таки шок, який позбавив його здатності тверезо оцінювати навколишнє? Чи дійсно Хазяї відрізняються від людей настільки, що настає повне нерозуміння?

Але ж щось він усе-таки зрозумів. Тому й іде зараз степом, йде до тих, до одноплемінників… До тих, що знайшли все-таки з Хазяями спільну мову.

Наступив полудень. Дим ліг у траву — передихнути. На хвилиночку. Тільки послухати, як дзвенить поле в полудень. Тільки подивитися, як гойдаються стебла. Після усього, що довелось побачити в Хазяїв… треба частіше дивитися на хмари. Щоб переконатися нарешті — це не рукотворний блакитний купол, це не ще один фокус прирученого простору, це просто небо…

Хазяїн, що обстриг Дима, передав його другому Хазяїну.

А той — ще одному.

Ні з ким з них Дим не міг перекинутися більш ніж парою осмислених реплік.

Перший Хазяїн, з яким у Дима вийшла нарешті розмова, був високий і вузький у плечах. Гола шкіра на його обличчі була білою, як сивина, а очі прикривалися спеціальними темними щитками — і слава Лідеру, тому що прямий погляд Хазяїна залишався для Дима нестерпним випробуванням.

— Вовки, — повторював Дим. — Вовки, допомога… Ми гинемо, тому що не можемо протистояти вовкам. Допоможіть нам. Захистіть.

Хазяїн не розумів. Жест нерозуміння в нього був дивний — здавалося, тонка шия ось-ось зломиться під вагою величезної голови.

— Вони вбивають, — повторював Дим. — Існує ж відповідальність? Ви ж створили нас, ви створили Лідера і його отару… Допоможіть нам! Дайте зброю проти вовків, чи прийдіть самі й проженіть їх!

Хазяїн довго думав. Потім заговорив — у його голосі не було наказу, але сам звук його проникав до кісток.

Ми не ходимо отарою , — сказав Хазяїн. Ти оперуєш зрозумілими тобі категоріями… Ми не можемо бути «ми». Ми кожен — окремо від інших. Ми самостійні. Ми осягаємо.

— Я думав, що ми зможемо домовитися, — сказав Дим. — Як розумні з розумними. Як цивілізація з цивілізацією.

Хазяїн відкинув голову назад — вона майже зависла за його спиною, а до Дима звернулася велика біла шия. І ця шия смикалася, видаючи дивні звуки — Хазяїну було смішно, Хазяїн сміявся.

Напевно, Дим змінився з лиця. Напевно, він щось сказав чи зробив — але Хазяїн обірвав сміх, зняв свої щитки, і від його погляду Диму стало тужливо і солодко — майже як від далекого вовчого виття.

Коли декілька людей поєднують зусилля для досягнення мети… виходить кепсько. Розумна отара — самий безневинний з таких от проривів… у невідоме. Найлегший. Наслідку… якщо ти розумієш. Так, ці люди домоглися успіху… Вони домоглися. Не ви. Я розчарую тебе… Вони, ті, хто випускав твоїх предків за стіни… на волю… Вони були цілком упевнені, що вже в третьому поколінні це буде звичайна, не мисляча, не виробляюча зброї отара. Ви виявилися гарними учнями, ви, нащадки маленької Моллі… але природа все одно сильніша. Нормальний стан для отари — ходити пасовищем. Під наглядом пастуха, якщо це домашня отара. Під наглядом вовка, якщо це отара здичавіла. Я зрозуміло пояснив?

— Абсолютно зрозуміло. Скажи, чому ви їсте нас?

Ми не їмо розумних, сказав Хазяїн.

— Ці, схожі на нас, — чим вони гірші? — запитав Дим. — Ви можете все… Чому ви стрижете стада? Чому ви ріжете на м’ясо? Хіба немає іншого шляху, хіба вам більше ніде добути їжу й одяг?

Хазяїн знову розсміявся, і Дим не став перепитувати.

На моїх землях живе мисляча отара, сказав Хазяїн. Отара з ваших… з перебіжчиків. Їм добре. Хочеш туди піти?

Дим ішов увесь день.

Уже на заході він піднявся на пагорб — і внизу побачив упорядковані ряди будинків зі звичними городами на плоских дахах.