Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

Диму стало огидно. Він відійшов убік.

— Що ж ти… ги… дуєш, — почулося за спиною.

Дим здригнувся.

Бурого кольору самець дивився на нього без тієї сонної безтурботності, до якої Дим за останні дні майже призвичаївся. Звичайно дивився. Навіть глумливо.

— Т-ти… — вимовив Дим.

Незнайомець криво посміхнувся:

— Так… І я. Як там… життя?

Дим помітив, що він говорить, докладаючи певних зусиль. Запинаючись, ніби добираючи слова.

— Погано, — сказав Дим. — Вовки прорвалися…

— Так, — сказав незнайомець. — Вовки… Тут немає вовків. Ти… помітив?

— Помітив, — Дим кивнув. — Ти тут давно?

Незнайомець задумався, начебто вникнути у зміст запитання було дуже і дуже непросто.

— Давно, — сказав нарешті. — Багато… багато. Ми було… були своєю… своєю отарою. Думали… Ні. Тут немає вовків. Тільки треба триматися… подалі. Не ходи на захід. До них. Не ходи.

— На заході Хазяї? — запитав Дим.

— Не треба на захід, — майже попросив його співрозмовник.

— Як тебе звуть? — запитав Дим.

Той хитнув головою:

— Не… важливо. Звали. Тепер ні… кому звати, — і, закинувши голову, він розсміявся.

За спиною почулося ритмічне сопіння; Дим обернувся.

Дівчина, яка весь день вислуховувала його одкровення, зосереджено спаровувалася з молодим некрупним самцем. Інші не дивилися в їхню сторону — збирали траву; самець старався. Дівчина, притиснута до землі, безглуздо посміхалася — тепер уже точно посміхалася, і в очах її було свіжа і сильна абсолютно тваринна насолода.

Він уже загубив лік дням, коли в русі отари намітилася зміна. Ватажок усе крутіше забирав на захід; земля зробилася кам’янистою і твердою, трави тут було небагато, більше колючок. Безіменний співрозмовник нервував Дима все сильніше — і нарешті вночі зник. Пішов у степ.

Дим залишився.

Минуло ще кілька днів, перш ніж одного разу на заході отара піднялася на пагорб, і Дим побачив унизу поселення.

Щось невловимо знайоме. Плоскі прямокутні дахи, тільки без городів. Великі одноповерхові будинки…

Отара покотилося з пагорба вниз. І Дим поспішив униз разом із усіма, забившись у саму гущину, начебто бажаючи сховатися серед кошлатих спин — тому що отару зустрічали, і зустрічаючий був жахливіший за вовка.

Величезного зросту. З неправильними пропорціями тіла, з точними рухами, що заворожували, з паралізуючим поглядом широко розставлених, незвично світлих очей.

— Пішли-пішли-пішли… Доб-рр-е, давай-давай… Куди?! А ну сюди, звертай!

Слова були знайомі, але вимовлялися дивно, Дим розумів їх не без проблем — але найстрашнішим був голос. Голос пробирав до кісток, щось подібне вчувалося Диму тільки в дитячих кошмарних снах; від Хазяїна виходила хвиля владного вгамовування, і ведений отарою повз ноги у високих чорних чоботях, Дим ледь не знепритомнів.

Усіх їх загнали — тепер саме загнали! — у напівтемний барак, сухий і теплий, зі свіжою соломою на підлозі. Товариші Дима преспокійно влаштувалися хто де і заснули до ранку, а Дим усю ніч не зімкнув очей, тому що плани його, які він виношував відтоді, як у Великому домі ухвалили оголосити загальну мобілізацію… ні, з того дня, коли прийшло перше повідомлення про прорив на кордоні й падіння маячків… ці плани раптом виявилися будиночком з піни, малюнком на піску, бо переговори з Хазяями… Переговори з Хазяями! Це значить — вийти з отари й звернутися з промовою до велетня зі страшною зброєю у руках і запропонувати сісти за стіл переговорів — як рівний, отже, із рівним…

Від його хрипкого сміху засмикали вухами його товариші, які преспокійно сопіли в сні.

Ранком нечітке передчуття катастрофи реалізувалося. Двері барака відчинилися, але тільки ледь-ледь, випускаючи в’язнів невеликими групками; зовні долинали крики. У них не було ні болю, ні жаху, але вони були на диво гучними, Дим не міг уявити собі обставини, за яких його безтурботні товариші могли б так рвати собі глотки. Сам би він хотів залишатися в бараці до останнього, але це виявилося неможливим, його виштовхнули назовні, він замружився, засліплений сонячним ранком…

Його групу — трьох самців, двох самок і ту саму дівчину — заштовхнули до вузенького загончику. Хазяїна не було видно, але його присутність угадувалася; товариші Дима дивилися в землю або прямо перед собою, а він — він підняв голову і побачив.

Хазяїн вихопив із загону одну із самок. Звичним рухом, майже не докладаючи зусиль, затис її поміж колін; не звертаючи уваги на крики, вправно зв’язав руки і ноги. Почулося тихе стрекотіння, в усі сторони полетіли клапті шерсті; Хазяїн водив і водив стрекотливим пристроєм, поки самка не стала голою і рожевою, наче кишка, тоді Хазяїн розв’язав її і перекинув у сусідній загін. І потягнувся за наступним, і вихопив самця, який стояв поруч із Димом…