Джон Толкін - Володар Перстенів

Найбільші з цих збірок зберігалися, напевно, у Підвежжі, Великих Сміалах і у Бренді-холі. Цю оповідь із кінця Третьої Епохи взято насамперед із «Червоної книги Західного Пограниччя». Це найважливіше джерело історії Війни за Перстень було назване так тому, що довго зберігалось у Підвежжі, у родині Доброчадів — Вартових Західного Пограниччя. Спершу це був особистий щоденник Більбо, який він брав зі собою до Рівендолу. Фродо привіз його назад у Шир, а разом із ним і окремі аркуші з нотатками, й упродовж 1420-21 років Л. Ш. майже повністю заповнив його сторінки своїми спогадами про Війну. Та крім того, можливо, у червоному портфелі були три великі, оправлені в червону шкіру, томи, які Більбо подарував Фродо на прощання. До тих чотирьох томів у Західному Пограниччі було додано ще п'ятий, у якому містилися коментарі, генеалогії та інші матеріали про гобітів — членів Братства.

Оригінал «Червоної книги» не зберігся, та було зроблено багато копій, особливо з першого тому, для нащадків пана Семвайза. Найважливіша копія, однак, має іншу історію. Вона зберігалась у Великих Сміалах, але написали її в Ґондорі, — ймовірно, на замовлення праправнука Переґріна — і завершили 1592 року Л. Ш. (172 рік Четвертої Епохи). Переписувач додав таку примітку: «Фіндеґіл, Королівський писар, завершив цей твір року 172. Це точна копія всіх подробиць «Книги тана» в Мінас-Тіріті». Та книга була копією «Червоної книги періаннатів», зробленої на прохання короля Елессара, яку подарував йому тан Переґрін, повернувшись у Ґондор 64 року Четвертої Епохи.

Отже, «Книга тана» була першою копією «Червоної книги» й містила те, що згодом було пропущено чи втрачено. У Мінас-Тіріті до неї додали багато приміток і виправлень, особливо в іменах, словах і цитатах із ельфійської мови, а також скорочений варіант тих частин «Історії Араґорна й Арвен», які не стосувалися безпосередньо Війни. Повну історію, як стверджують, написав Барагір, правнук намісника Фарамира, через деякий час після смерті Короля. Та найбільша перевага копії Фіндеґіла в тому, що лише в ній міститься повна збірка «Перекладів із ельфійської», які зробив Більбо. Ці три томи були визнані твором великого вміння та знання, бо саме в них між роками 140З і 1418 він використав усі джерела, доступні в Рівендолі: як усні, так і письмові. Втім, оскільки Фродо ними не часто користувався, бо вони майже цілковито стосувалися Прадавніх Часів, тут про них більше не йтиметься.

Оскільки Меріадок і Переґрін стали главами своїх великих родів і водночас підтримували зв'язки з Роганом і Ґондором, бібліотеки у Цапові й Холмі містили багато такого, що не ввійшло до «Червоної книги». У Бренді-холі було багато праць, присвячених Еріадору й історії Рогану. Деякі з цих творів написав або принаймні почав писати сам Меріадок, хоч у Ширі його здебільшого пам'ятали за «Зіллям Ширу» та за «Літочисленням», де він з'ясовував співвідношення календарів Ширу і Брі з календарями Рівендолу, Ґондору та Рогану. Він також написав невеликий трактат про «Давні слова й імена Ширу», де особливої уваги заслуговує розкриття спррідненості з мовою роганців такого ширського слова, як «метом», і давніх елементів топоніміки.

Книжки у Великих Сміалах були менш цікаві для місцевих гобітів, хоча важливіші для широкого огляду подій. Переґрін не був їхнім автором, але він і його нащадки зібрали багато манускриптів, які написали писарі Ґондору: здебільшого копії чи перекази історій та легенд про Еленділа і його спадкоємців. Тільки тут, у Ширі, можна було знайти ґрунтовні матеріали про історію Нуменору та відродження Саурона. Швидше за все, саме у Великих Сміалах було укладено «Літопис» за матеріалами, які зібрав Меріадок. Хоча подані дати часто неточні, особливо щодо Другої Епохи, вони заслуговують на увагу. Імовірно, що Меріадокові допомагали в Рівендолі, куди він не раз навідувався. Там, хоч Елронда вже не було, разом із Високими Ельфами ще довго жили його сини. Кажуть, Келеборн оселився там після відходу Ґаладріель; утім, немає запису про той день, коли він нарешті пішов у Сірі Гавані, а з ним — і остання жива пам'ять про Прадавні Часи Середземні.

Коли пан Більбо Торбин, господар маєтку Торбин Кут, оголосив, що невдовзі відсвяткує свої сто одинадцяті уродини особливо пишною гостиною, весь Гобітон захоплено загомонів. Більбо був дуже багатий і дуже своєрідний; його вважали дивовижею Ширу вже шістдесят років, відтоді як він раптово зник і несподівано повернувся. Багатства, які він привіз із мандрівки, стали місцевою легендою, і багато хто вірив, навіть попри всі оповідки старих, що в Пригірку Торбиного Кута було безліч тунелів, набитих скарбами. І навіть якби цього виявилося замало для слави, то була ще, на подив усім, тривала бадьорість пана Торбина. Час минав, але його не зачіпав. У дев'яносто він виглядав майже так само, як у п'ятдесят. У дев'яносто дев'ять про нього стали казати: «Добре зберігся», — та більше пасувало б: «Анітрохи не змінився». Були й такі, хто похитував головами і думав, що йому занадто пощастило, — бо видавалося несправедливим, аби комусь належали (в тому не сумнівалися) вічна молодість і водночас (подейкували) невичерпне багатство.