Джон Толкін - Володар Перстенів

— А я чув, що це дружина його штовхнула, а він потягнув її за собою, — встряв Пісковик, гобітонський мірошник.

— А ти не вір усьому, що чуєш, Пісковику, — урвав Дідусь, який недолюблював мірошника. — Не треба балакати про штовхання і тягання. Човен — то річ ненадійна, і оком не змигнеш, а він перекинеться. Хай там як, а той панич Фродо залишився сиротою і, так би мовити, викинутим на берег поміж тих чудних цаповинців, у тому їхньому Бренді-холі. Справжній кролятник, та й годі. У старого Ґорбадока завжди товклися не менше як дві сотні родичів. Пан Більбо зробив добре діло, коли забрав звідти юнака, щоби той пожив серед порядних гобітів.

Але, напевно, Сумосели-Торбини були цим неприємно вражені. Вони сподівалися, що їм дістанеться Торбин Кут, коли пан Більбо зник і нібито помер. І ось він з'являється і виставляє їх за двері; далі живе-поживає й анітрохи не старіє, щоби йому ще стільки ж прожити! Раптово у нього з'являється спадкоємець, і всі папери оформлено як годиться. І вже ніколи Сумоселам-Торбинам не бачити Торбиного Кута, принаймні нате сподіватимемося.

— Чув я, грошей там чималенько приховано, — сказав незнайомець, котрий приїхав у справах із Великого Ритова в Західній Чверті. — Біля верхівки вашого пагорба, кажуть, повно тунелів, які просто забиті скринями зі золотом, сріблом і коштовностями.

— Ну, то ти знаєш більше за мене, — відповів Дідусь. — Про коштовності я нічого не чув. Пан Більбо грошей не шкодує, і, здається, йому їх не бракує; але про тунелі я нічого не знаю. Я бачив пана Більбо, коли той повернувся шістдесят років тому, а я був тоді юнаком. Тільки-но став підмайстром у старого Норолюда (а він кузен мого батька), та він узяв мене до Торбиного Кута стерегти город, поки йшов розпродаж, аби не тинялись усякі й не витоптували городини. І тут саме пан Більбо піднімається на Пригірок, веде поні зі здоровенними торбами та парою скринь. Ясна річ, там було повно коштовностей із чужинецьких країв, де, кажуть, є золоті гори; але щоби наповнити тунелі — стільки не було. Втім, про це більше знає мій Сем. Він не вилазить із Торбиного Кута. Схиблений на розповідях про давні часи, слухає всі небилиці пана Більбо. Пан Більбо і грамоти його навчив — без лихого наміру, зауважте, і, сподіваюся, це не обернеться на зле. «Ельфи та дракони! — кажу йому. — Капуста і картопля — оце наше, а ти не пхайся у справи розумніших за тебе, бо знайдеш біду на свою голову». І можу повторити це для інших, — додав він, кинувши погляд на незнайомця та мірошника.

Але своїх слухачів Дідусь не переконав. Легенда про багатство Більбо надто міцно вкоренилась у головах молодого покоління гобітів.

— Так, але він, либонь, потроху докладав до того, що спершу привіз, — заперечив мірошник, висловивши загальну думку. — Його часто немає вдома. І подивіться, які чужоземці його відвідують: гноми приходять серед ночі, й той старий мандрівний чарівник, Ґандалф, та інші. Можеш говорити що завгодно, Дідусю, але Торбин Кут — химерне місце, а його мешканці — ще химерніші.

— А ти говориш, що тобі завгодно, про що так само нічого не тямиш, як і про човни, пане Пісковику, — відрізав Дідусь, ще більше незлюбивши мірошника. — Якщо вони химерні, то нехай би всі тут були такими химерними. Тут поблизу є такі, що й кухля пива приятелеві не поставили би, навіть якби жили в норах зі золоченими стінами. А ось у Торбиному Куті все правильно роблять. Наш Сем каже, що на гостину запросять усіх, і будуть подарунки, зауважте, подарунки для всіх — і вже цього місяця.

То був місяць вересень, гожий, наче на замовлення. Через день-два розлетілася чутка (її, можливо, пустив усезнайко Сем), шо буде феєрверк — ба більше! — феєрверк, небачений у IIIирі років сто, ще відколи помер Старий Тук.

Дні минали, й Урочий День наближався. Якось увечері чудернацький віз, навантажений дивовижними пакунками, вкотився в Гобітон і попхався на Пригірок до Торбиного Кута. Стривожені гобіти висувалися з освітлених домівок і витріщалися на з'явисько. Правили кіньми якісь чужоземці і співали незнайомих пісень: довгобороді гноми в насунутих на очі каптурах. Кілька їх залишилось у Торбиному Куті. Наприкінці другого вересневого тижня серед білого дня з боку Брендівинного мосту з'явився ще один віз. У ньому їхав сам-один старий. На старому були високий загострений блакитний капелюх, довгий сірий плащ і сріблистий шалик. Він мав довгу білу бороду та кошлаті брови, що стирчали з-під крис капелюха. Гобітенята бігли за підводою через увесь Гобітон аж на самий пагорб. Вона була навантажена ракетами — це вони збагнули відразу. Перед дверима Більбо старий почав розвантажувати великі в'язанки ракет усіляких видів і розмірів, на кожній — велика червона літера «Ґ» та ельфійська руна .