Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

Він ліг поряд із дівчинкою, прикрив її своєю курткою.

— Спи, — сказав. — Спи, мала сирітко.

— Та де там! — забурчала вона. — Я — княжна, а не сирітка. І маю бабцю. Моя бабця — королева, не думай. Коли я їй розповім, що ти хотів відлупцювати мене ременем, моя бабця накаже тобі голову відрубати, от побачиш.

— Жахливо! Цірі, май милосердя!

— Та де там!

— Ти ж добра дівчинка. Відрубання голови жахливо болюче. Ти ж правда нічого не розповіси?

— Розповім.

— Цірі.

— Розповім, розповім, розповім! Боїшся, га?

— Страшенно. Знаєш, Цірі, коли людині відрубують голову, то можна від того померти.

— Смієшся?

— Якби ж то я насмілився.

— Ще пожалкуєш, от побачиш. З моєю бабцею годі жартувати, як тупне ногою, то найбільші лицарі й воїни на коліна падають перед нею, я сама бачила. А якщо хтось не послухається, то — р-раз, і голови нема.

— Страшне. Цірі?

— Ага?

— Мабуть, голову тобі відрубають.

— Мені?

— Авжеж. Адже це твоя бабця-королева домовилася про заручини із Кірстіном і вислала тебе до Вердена, до Настроґа.

А ти була неслухняною. Щойно повернешся… Р-раз! І немає голови.

Дівчинка замовкла, навіть крутитися перестала. Він чув, як вона цмокає, закусюючи нижню губку зубками, як шморгає шмаркатим носом.

— Неправда, — сказала. — Бабця не дозволить відрубати мені голову, бо… Бо то ж моя бабця, ну ні? Е-е, найбільше, отримаю…

— Ага, — засміявся Ґеральт. — 3 бабцею не пожартуєш? Бували вже й різки в роботі, так?

Цірі гнівно пирхнула.

— Знаєш що? — сказав він. — Скажемо твоїй бабці, що я вже тебе відхльостав, а двічі за ту саму провину карати не можна. Домовилися?

— Ти, хіба, немудрий! — Цірі підвелася на ліктях, шелестячи галузками. — Як бабця почує, що ти мене бив, то голову тобі запросто відрубає!

— Тож тобі усе-таки моєї голови шкода?

Дівчинка замовкла, знову шморгнула носом.

— Ґеральте…

— Що, Цірі?

— Бабця знає, що я мушу повернутися. Я не можу бути жодною там княгинею або дружиною того глупого Кістріна. Я мушу повернутися — і все тут.

«Маєш, — подумав він. — На жаль, не залежить це ні від тебе, ні від твоєї бабці. Залежить те від настрою старої Ейтне. І від мого вміння переконувати».

— Бабця це знає, — продовжувала Цірі. — Бо я… Ґеральте, присягнися, що ти нікому не скажеш. То страшезна таємниця. Жахливінька, кажу тобі. Присягнися.

— Присягаюся.

— Ну то я тобі скажу. Моя мама була чарівницею, не думай. І мій тато також був зачарований. Це все розповіла мені одна няня, а як бабця про те довідалася, то був страшенний скандал. Бо я — призначена, знаєш?

— До чого?

— Не знаю, — сказала Цірі схвильовано. — Але я призначена. Так няня казала. А бабця сказала, що не дозволить, що спершу увесь хорел… хорремний замок завалиться. Розумієш? А няня сказала, що на призначення — хоч би там що, а нічого не допоможе. Ха! А потім няня плакала, а бабця верещала. Бач? Я призначена. Не буду дружиною глупого Кістріна. Ґеральте?

— Спи, — позіхнув він так, що аж щелепа затріщала. — Спи, Цірі.

— Розкажи мені казку.

— Що?

— Казку мені розкажи, — пхикнула вона. — Що я, без казки маю спати? Е-е, чого б то?

— Не знаю я, холера, жодної казки. Спи.

— Не бреши. Бо знаєш. Як ти був малим, то що, ніхто тобі казок не розповідав? З чого ти смієшся?

— Ні з чого. Пригадав собі дещо.

— Ага! Бачиш. Ну, то розповідай.

— Що?

— Казку.

Він засміявся знову, закинув руки за голову, дивлячись на зорі, що підморгували з-за гілок над їх головами.

— Був собі якось… кіт, — почав він. — Такий звичайний, смугастий мишолов. І одного разу той кіт пішов собі, сам-один, у далекий шлях до страшного темного лісу. Він ішов… Ішов… Ішов…

— Навіть не думай, — пробурмотіла Цірі, притуляючись до нього. — Я не засну, доки він не дійде.

— Тихо, шмаркулю. Так… Він ішов, ішов, аж зустрів лиса. Рудого лиса.

Бренн зітхнула й лягла поряд із відьмаком з другого боку, теж злегка притулилася.

— Ну, — Цірі шморгнула. — Розповідай, що було далі.

— Подивився лис на кота. Хто ти? — питає. Я кіт, — відповів кіт. Ха, — сказав лис, — а не боїшся, коте, лазити сам по лісі? А як стане король їхати на лови, то що? Із псами, загоничами, на конях? Кажу тобі, коте, — каже лис, — полювання — це страшезна біда для таких, як ти і я. Ти маєш хутро, я маю хутро, ловці ніколи не дарують таким, як ми, бо ловці мають наречених і коханок, а в тих лапи мерзнуть і шия, от і роблять із нас коміри та муфточки для тих дівок, щоб носили вони їх.