Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Добре, крихітко.

— Ґеральте?

— Га?

— Що то значить: Ґвин… блейдд?

— Білий Вовк. Так мене звуть дріади.

— Бережися, корінь. Не спіткнися! Звуть тебе так, бо маєш біле волосся?

— Так… Зараза!

— Я ж казала, що корінь.

Вони йшли. Поволі. Під ногами було слизько від опалого листя. Він відчув на обличчі тепло, блиск сонця продерся крізь хустку, що заслоняла йому очі.

— Ох, Ґеральте, — почув він голос Цірі. — Тут так гарно… Шкода, що ти не можеш бачити. Тут стільки квітів. І пташок. Чуєш, як вони співають? Ох, скільки ж їх тут є. Безліч. О, й білочки. Бережися, будемо переходити через річку, по кам’яному мостку. Не впади у воду. Ох, скільки тут рибок! Повно. Плавають у воді, знаєш? Скільки тут звіряток, йой. Ніде стільки немає…

— Ніде, — пробурмотів він. — Ніде. Тут — Брокілон.

— Що?

— Брокілон. Останнє Місце.

— Не розумію…

— Ніхто не розуміє. Ніхто не хоче зрозуміти.

— Зніми хустку, Ґвинблейдде. Уже можна. Ми на місці.

Бренн стояла по коліна в густому килимі з імли.

— Дуен Канел, — вказала вона рукою.

Дуен Канел, Місце Дубу. Серце Брокілону.

Ґеральт уже був тут колись. Двічі. Але не розповідав про те нікому. Ніхто б не повірив.

Долина закрита кронами великих зелених дерев. Скупана в імлі й випарах, що виходять із землі, зі скель, з гарячих джерел. Долина…

Медальйон на його шиї злегка затремтів.

Долина, скупана у магії. Дуен Канел. Серце Брокілону.

Бренн підвела голову, поправила колчан на спині.

— Ходімо. Дай ручку, крихітко.

Спочатку долина здавалася вимерлою. Безлюдною.

Ненадовго. Пролунав голосний модульований свист, і по ледь помітних східцях з трутовиків, що спірально оточували найближчий стовбур, зграбно спустилася гнучка темноволоса дріада, одягнена, як і всі, у плямистий маскувальний одяг.

— Caed, Braenn.

— Caed, Sirussa. Va’n vort maeth Eithne a?

— Neen, aefder, — відповіла темноволоса, міряючи відьмака очима з поволокою. — Ess’aen Sidh?

Посміхнулася, блиснула білими зубами. Була незвичайно вродливою, навіть за людськими стандартами. Ґеральт почувався невпевнено й глупо, розуміючи, що дріада без ніяковості його оцінює.

— Neen, — похитала головою Бренн. — Ess’ vatt’ghern, Gwynbleidd, a vaen maeth Eithne va, a’ss.

— Gwynbleidd? — Красива дріада скривилася. — Bloede caerme! Aen’ne caen n’wedd vort! Tess foile!

Бренн захихотіла.

— Про що йдеться? — запитав відьмак, стаючи злим.

— Ні про що, — знову захихотіла Бренн. — Ні про що. Ходімо.

— Ох… — Цірі була у захваті. — Глянь, Ґеральте, які смішні хатинки!

У глибині долини й починався, власне, Дуен Канел — «смішні хатинки», що формою нагадували гігантські кулі омели, обліплювали стовбури та крони дерев на різній висоті, як низько, понад самою землею, так і високо, і навіть дуже високо — під самими кронами. Ґеральт також помітив кілька більших, наземних конструкцій, куренів зі сплетених, усе ще вкритих листям гілок. Бачив рух в отворах садиб, але самих дріад було майже не видно. Було їх значно менше, ніж тоді, коли був він тут минулого разу.

— Ґеральте, — прошепотіла Цірі. — Ті хатинки ростуть. Вони мають листя!

— Вони з живого дерева, — кивнув відьмак. — Саме так і живуть дріади, так вони й будують свої будинки. Жодна дріада ніколи не скривдить дерево, рубаючи його чи пилячи. Вони кохають дерева. Утім вміють зробити, аби гілля росло так, щоб створити хатинку.

— Чарівно. Хотіла б і я мати таку хатинку в нашому парку.

Бренн зупинилася перед одним з куренів.

— Увійди, Ґвинблейдде, — сказала. — Тут зачекаєш на пані Ейтне. Va faill, крихітко.

— Що?

— То було прощання, Цірі. Сказала вона: до побачення.

— Ах. До побачення, Бренн.

Вони увійшли. Усередині «хатинки» мигтіли, наче в калейдоскопі, сонячні плями, що протискувалися і просіювалися крізь структуру даху.

— Ґеральте!

— Фрайксенете!

— Ти живий, хай мене дияволи!

Поранений блиснув зубами, підводячись на постелі зі смерекового віття. Побачив Цірі, що вчепилася у ногу відьмака, й очі його розширилися, а на обличчя виповз рум’янець.

— Ти мала холеро! — закричав він. — Я мало життя через тебе не втратив! Ох, твоє щастя, що я встати не можу, я б уже тобі за шкіру залив!

Цірі надула губки.

— Це вже другий, — сказала вона, смішно морщачи ніс, — який хоче мене побити. Я дівчинка, а дівчинок бити не можна!

— Уже б я тобі показав… що можна. — Фрайксенет розкашлявся. — Ти мала заразо! Ервил там божеволіє… Вістки розсилає, увесь переляканий, що твоя бабця піде на нього з військом. Хто йому повірить, що ти сама завіялася? Усі знають, який він, Ервил, і що він полюбляє. Усі думають, що тобі… щось зробив по-п’яному, а потім наказав притопити в ставку! Війна з Нільфгардом на волосині, а договір і союз із твоєю бабкою диявол через тебе взяв! Бачиш, що ти наробила?