Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

Цірі скорчилася і кілька разів шморгнула носом. Бренн, спершись на дерево, спокійно на них дивилася.

— Ну як? — запитав відьмак, накручуючи пояс навколо зап’ястка. — Станемо поводитися гідно й благородно? Якщо ні, то візьмемося до шмагання її високості по задку. Ну? Так чи ні?

Дівчинка захлипала й потягнула носом, після чого квапливо закивала.

— Будеш ґречною, княжна?

— Буду, — буркнула вона.

— Скоро стемніє, — відізвалася дріада. — Ходу, Ґвинблейдде.

Ліс порідшав. Ішли вони через піщані молодняки, через вересові зарості, через затягнені імлою луки, на яких паслися стада оленів. Холоднішало.

— Шляхетний пане… — відізвалася Цірі після довгого, довгого мовчання.

— Звуся Ґеральтом. У чому річ?

— Я страшненько голодна.

— Зараз ми зупинимося. Скоро сутінки.

— Не витримаю, — захлипала вона. — Я нічого не їла від…

— Не переймайся. — Він сягнув у сакви, витягнув шматок солонини, малий круг сиру й два яблуки. — Тримай.

— Що воно, оте жовте?

— Солонина.

— Цього я їсти не стану, — буркнула.

— От і гаразд, — сказав він невиразно, засовуючи солонину до рота. — З’їж сир. І яблуко. Одне.

— Чому одне?

— Не крутися. З’їж обидва.

— Ґеральте?

— М-м?

— Дякую.

— Нема за що. Їж на здоров’я.

— Я не… Не за це. За це також, але… Ти врятував мене перед тою стоніжкою… Бр-р-р… Я мало не померла зі страху…

— Ти мало не померла, — підтвердив він серйозно. «Ти мало не померла надзвичайно болісним та паскудним способом», — подумалося йому. — А дякувати ти повинна Бренн.

— А хто вона?

— Дріада.

— Мавка?

— Так.

— То вона нас… Вони крадуть дітей! Вона нас викрала? Е-е, ти ж не малий. А чому вона так дивно говорить?

— Говорить як говорить, це не важливо. Важливо, як вона стріляє. Не забувай їй подякувати, коли ми зупинимося.

— Не забуду, — шморгнула вона.

— Не крутися, княжно, майбутня княгине Вердена.

— Не буду, — буркнула вона, — жодною княгинею.

— Добре-добре. Не будеш княгинею. Станеш хом’яком і будеш жити в норі.

— Неправда! Ти нічого не знаєш!

— Не пищи в мене над вухом. І не забувай про ремінь!

— Я не буду княгинею. Буду…

— Ну? Чим?

— Це таємниця.

— Ах, так, таємниця. Чудово. — Він підняв голову. — Що сталося, Бренн?

Дріада зупинилася, знизала плечима, подивилася у небо.

— Я заморилася, — сказала м’яко. — І ти, напевне, заморився, несучи її, Ґвинблейдде. Тут станемо. Уже темно.

— Цірі?

— М-м? — хлюпнула носом дівчинка, шелестячи галуззям, на якому лежала.

— Тобі не холодно?

— Ні, — зітхнула вона. — Зараз тепло. Вчора… Учора я страшненько змерзла, ой-йой.

— Диво, — одізвалася Бренн, розпускаючи ремені довгих м’яких чобіт. — Така малесенька, а пройшла такий шмат лісу. І через чати пройшла, через твань, через гущину. Міцна, здорова й сильна. Вона й насправді згодиться… Згодиться нам.

Ґеральт швидко кинув оком на дріаду, на її блискучі в напівмороці очі. Бренн сперлася спиною на дерево, зняла пов’язку, розпустила рухом голови волосся.

— Вона увійшла до Брокілону, — буркнула, випереджуючи коментар. — Вона наша, Ґвинблейдде. Ми йдемо до Дуен Канела.

— Пані Ейтне вирішить, — сказав він уїдливо. Але знав, що Бренн має рацію.

«Шкода, — подумав він, дивлячись на дівчинку, яка крутилася на зеленій постелі. — Такий рішучий гномик. Де я її вже бачив? Не важливо. Але шкода. Світ такий великий і такий чарівний. А її світом уже буде Брокілон, до кінця її днів. І, може, небагатьох днів. Може, тільки до того дня, коли вона впаде в папороть, під крики й свист стріл, воюючи в цій безглуздій війні за ліс. На боці тих, хто має програти. Має. Раніше чи пізніше».

— Цірі?

— Га?

— Де живуть твої батьки?

— Немає батьків, — хлипнула вона носом. — Потонули на морі, коли я була маленькою.

«Так, — подумав він. — Це пояснює багато що. Княжна, дитина мертвої княжої пари. Хтозна, чи не третя дочка після чотирьох синів. Титул, що на практиці значить менше, аніж титул камергера чи конюшого. Зеленооке та попелястоволосе щось, що крутиться при дворі і що треба якнайшвидше спекати, видати заміж. Якнайшвидше, доки не дозріла й не стала малою жінкою, загрозою скандалу, мезальянсу чи інцесту, до якого недовго в спільній замковій спальні».

Її втеча відьмака не дивувала. Він багато разів зустрічався із княжнами — і навіть принцесами, — які швендяли разом із трупами мандрівних акторів, щасливі, що їм вдалося втекти від старезного короля, який, проте, все ще бажав мати нащадка. Бачив він і принців, які приймали непевну долю найманців замість вибраної батьком кульгавої чи віспуватої принцеси, чиє перетримане або сумнівне дівоцтво мало стати ціною союзу й династичної спорідненості.