Анджей Сапковський: Відьмак. Меч призначення

— Геть від парому! — репетував кінний, розмахуючи мечем. — Тільки військо! Геть, бо голови порозвалюю!

Ґеральт натягнув вузду, зупинив кобилу, що танцювала на краю ущелини.

Ущелиною, у брязкоті зброї та обладунку, йшли чвалом важкоозброєні, здіймаючи густу пилюку, що закривала щитоносців, які бігли позаду.

— Ґеральте-е-е!

Він глянув униз. На кинутому, зіпханому з гостинця возі, заповненому дерев’яними клітками, підскакував і вимахував руками худий чоловік у вишневому кубраку й у капелюшку з пером чаплі. У клітках билися і дерлися кури й гуси.

— Ґеральте-е-е! Це я!

— Любистку! Ходи сюди!

— Геть, геть від парому! — гарчав на пристані вершник із перев’язаною головою. — Паром тільки для війська! Хочете на той берег, псячі хвости, то за сокири й у ліс, плоти збивати! Паром тільки для війська!

— Боги, Ґеральте, — сапав поет, видряпавшись по узбіччю ущелини. Вишневий кубрак його був, наче снігом, усіяний пташиним пір’ям. — Бач, що діється? Оті, з Соддену, напевне програли битву, почався відступ. Та що це я, який там відступ? Це втеча, просто панічна втеча! І нам треба звідси валити, Ґеральте. На той берег Яруги…

— Що ти тут робиш, Любистку? Звідки ти тут узявся?

— Що роблю? — крикнув бард. — Ти ще питаєш? Тікаю, як і всі, весь день на тому возі товчуся! Вночі якийсь сучий син коня у мене вкрав! Ґеральте, благаю, витягни мене з цього пекла! Скажу тобі, нільфгардці можуть бути тут кожної хвилини! Хто не відгородиться від них Яругою, той під ніж піде. Під ніж, розумієш?

— Не панікуй, Любистку.

Унизу, на пристані іржали коні, яких силою затягали на паром, били копитами в дошки. Вереск. Замішання. Плюскіт води, у яку вкотився зіпханий віз, ревіння волів, що виставляли морди над поверхнею. Ґеральт дивився, як клунки та скрині з возу крутяться у вирі, б’ють об борт парому, пливуть собі. Крики, прокльони. В ущелині хмара пилу, тупіт.

— По черзі! — дерся перев’язаний, наїжджаючи конем на натовп. — Порядок, пес вашу мати! По черзі!

— Ґеральте, — простогнав Любисток, хапаючись за стремено. — Бачиш, що діється? У житті не зуміємо ми дістатися на паром. Вояки переправлять ним стільки, скільки зможуть, а тоді спалять, щоб не придався нільфгардцям. Вони ж так звичайно й роблять, ну ні?

— Точно, — кивнув відьмак. — Так вони звичайно й роблять. Утім, я не розумію, звідки та паніка? Це що, перша війна, інших не бувало? Як завжди, дружини королів поріжуть одна одну, а тоді королі домовляться, підпишуть мир й обидва нажеруться з тієї оказії. Для тих, хто оце зараз ламає собі ребра на пристані, в принципі нічого не зміниться. Тож звідки увесь той ґвалт?

Любисток уважно глянув на нього, не відпускаючи стремено.

— Ти маєш кепську інформацію, Ґеральте, — сказав він. — Або не можеш зрозуміти її значення. Це не звичайна війна за наслідування трону чи за клапоть землі. Це не сутичка двох феодалів, на яку хлопи позирають, не перериваючи сінокосу.

— А тоді що воно таке? Просвіти мене, бо я і насправді не розумію, про що йдеться. Так, між нами, це не дуже мене цікавить, але поясни, прошу.

— Ніколи не було подібних воєн, — серйозно сказав бард. — Армії Нільфгарду залишають за собою випалену землю і трупи. Цілі поля трупів. Це війна на знищення, на повне знищення. Нільфгард проти всіх. Жорстокості…

— Немає і не бувало війни без жорстокостей, — урвав його відьмак. — Ти перебільшуєш, Любистку. Це так, як із поромом: так воно звичайно й робиться. Така, сказав би я, військова традиція. Споконвічно армії, що йдуть країнами, убивають, грабують, палять і ґвалтують, не обов’язково в цій послідовності. Споконвічно хлопи під час війни ховаються у лісах з бабами та підручним майном, а як усе закінчується, то повертаються…

— Не в цій війні, Ґеральте. Після цієї війні не буде кому повертатися і до чого повертатися. Нільфгард лишає після себе попелище, армії йдуть лавою і виганяють усіх. Шибениці й палі тягнуться уздовж гостинців милями, дими здіймаються у небо, наче другий горизонт. Кажеш, споконвічно не було чогось такого? Ага, це точно. Так, споконвічно. У нашому світі. Бо виглядає на те, що нільфгардці прибули з-за гір, аби наш світ знищити.

— Це безглуздо. Кому треба знищувати світ? Війни не ведуть, аби нищити. Війни ведуть з двох причин. Одна — це влада, а друга — гроші.

— Не філософствуй, Ґеральте! Того, що діється, філософією не зміниш! Чому ти не слухаєш? Чому не бачиш? Чому не хочеш розуміти? Повір мені, Яруга не затримає нільфгардців. Зимою, як річка замерзне, вони підуть далі. Кажу тобі, треба валити, валити аж на Північ, може, туди вони не дійдуть. Але навіть якщо вони туди не дійдуть, світ наш ніколи не стане вже таким, яким він був. Ґеральте, не кидай мене тут! Я собі ради сам не дам! Не кидай мене!