Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Ти хіба здурів, Любистку. — Відьмак перехилився у сідлі. — Хіба здурів ти зі страху, якщо міг подумати, що я тебе кину. Дай руку, застрибуй на коня. Тут тобі шукати нічого, на паром ти все одно не пропхнешся. Відвезу тебе вгору річкою, пошукаємо човна чи пліт.

— Нільфгардці нас схоплять. Вони вже близько. Бачиш тих кінних? Видно, що йдуть просто з битви. Їдьмо вниз річки, у бік гирла Іни.

— Досить каркати. Проберемося, от побачиш. Вниз річкою також тягнуться натовпи люду, біля кожного порому буде те саме, що й тут, усі човни вони, напевне, також позахоплювали.

їдьмо вгору, проти течії, не бійся, я тебе хоча б і на колоді переправлю.

— Той берег ледь видно!

— Не ний. Сказав, що тебе переправлю.

— А ти?

— Застрибуй на коня. Поговоримо дорогою. Гей, диявол тебе, тільки не з цим мішком! Хочеш, аби у Плітки хребет зламався?

— Це Плітка? Плітка була гнідою, а ця — руда.

— Усі мої кобили звуться Плітками. Ти про це добре знаєш, тож зуби мені не заговорюй. Сказав же — мішок геть. Що там у тебе, до холери? Золото?

— Рукописи! Вірші! І трохи їдла…

— Кидай у річку. Напишеш нові вірші. А їдлом я із тобою поділюся.

Любисток скорчив жалібну фізіономію, але довго не роздумував, з розмаху кинув сакви у воду. Застрибнув на коня, повертівся, пристроюючись на в’юках, ухопив відьмака за пояс.

— У дорогу, у дорогу, — підганяв неспокійно. — Не гаймо часу, Ґеральте, скочимо у ліси, поки…

— Припини, Любистку, бо ота твоя паніка передається Пліточці.

— Не смійся з мене. Якби ти бачив, що бачив я…

— Заткнися, холера. Їдьмо, я б хотів ще до сутінків влаштувати тобі переправу.

— Мені? А ти?

— Я маю справи по цей бік річки.

— Та ти здурів, Ґеральте. Життя тобі не дороге? Які справи?

— Це тебе не обходить. Їду в Цінтру.

— У Цінтру? Цінтри вже немає.

— Що ти говориш?

— Немає вже Цінтри. Є попелище й купа уламків. Нільфгардці…

— Злазь, Любистку.

— Що?

— Злазь! — Відьмак розвернувся різко.

Трубадур зазирнув йому в обличчя і скочив з коня на землю, відсахнувся на крок, перечепився.

Ґеральт спішився поволі. Перекинув узду через голову кобили, стояв хвильку нерішуче, потім потер обличчя долонею в рукавичці. Сів на краю урвища, під тереном із криваво-червоними гілками.

— Йди-но сюди, Любистку, — сказав він. — Сідай. І розповідай, що із Цінтрою. Усе.

Поет сів.

— Нільфгардці увійшли туди через перевал, — почав він по хвильці мовчання. — Було їх тисячі. Оточили війська Цінтри в долині Марнадаль. Дійшло до битви, що тривала цілий день, від світанку до сутінок. Цінтрійці стояли мужньо, але прорідили їх. Король загинув, і тоді їхня королева…

— Каланте.

— Так. Не допустила паніки, не дозволила, щоб вони розбіглися, зібрала навколо себе й штандарту кого тільки зуміла, пробилися крізь кільце, відступили за річку, у бік міста. Хто зумів.

— А Каланте?

— Зі жменькою лицарів боронила переправу, захищала відступ. Кажуть, билася, наче чоловік, кидалася як шалена в найгірший вир. Пробили її піками, коли атакувала нільфгардську піхоту. Тяжко поранену вивезли її до міста. Що в цій фляжці, Ґеральте?

— Горілка. Хочеш?

— Так.

— Кажи. Кажи далі, Любистку. Усе.

— Місто взагалі не оборонялося, облоги не було, не було вже кому стояти на мурах. Рештки лицарів із родинами, вельможі й королева… Вони забарикадувалися у замку. Нільфгардці здобули замок з ходу, їхні чародії розвалили у пил браму й частину мурів. Боронився тільки донжон, видко, був зачарованим, бо опирався нільфгардській магії. Й усе ж за чотири дні нільфгардці вдерлися усередину. Не застали нікого живого. Нікого.

Жінки забили дітей, чоловіки забили жінок і кинулися на мечі або… Що з тобою, Ґеральте?

— Кажи, Любистку.

— Або… як Каланте… Головою вниз, із мурів, із самого верху. Говорили, що просила, аби її… Ніхто не хотів. Тож вона доповзла до краю і… Головою вниз. Кажуть, страшенні речі робили з її тілом. Не хочу про це… Що з тобою?

— Нічого. Любистку… У Цінтрі була… Дівчинка. Онука Каланте, десь років десять-одинадцять. Звалася Цірі. Ти щось чув про неї?

— Ні. Але в місті й у замку сталася страшенна різанина, і майже ніхто не врятувався. А з тих, хто захищав донжон, — зовсім ніхто, я казав уже. Більшість жінок і дітей значних родів були саме там.

Відьмак мовчав.

— Та Каланте, — сказав Любисток. — Ти її знав?

— Знав.

— А дівчинку, про яку запитував? Цірі?

— І її знав.

З річки повіяв вітер, зморщив воду, шарпнув гілками, з гілок миготливою курявою полетіло листя. «Осінь, — подумав відьмак, — знову осінь».