Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Як мати? — Ґеральт зціпив зуби.

— Ага. Добре ви сказали. А як заснули ви…

— Так, Йурґо?

— На ногах вона ледь трималася, бліда була наче полотно. Але прийшла, питала, чи не потребує хтось із нас допомоги. Вилікувала смолокурові руку, що тому деревина привалила. Гроша не взяла, ще й ліків залишила. Ні, пане Ґеральте, у світі, знаю, різне про відьмаків балакають і різне про чарівників кажуть. Але не в нас. Ми, з Верхнього Соддену, й люди з Заріччя краще знаємо. Забагато ми чарівникам завдячуємо, щоб не знати, які вони. Пам’ять про них у нас не в плітках і балачках, а в камені викарбувана. Самі побачите, нехай-но тільки гайок скінчиться. Зрештою, самі ви, напевне, краще знаєте. Тож та битва була на весь світ голосна, а ледь рік минув. Мали ви чути.

— Не було мене тут, — буркнув відьмак. — Уже рік. Був я на півночі. Але чув… Друга битва за Содден…

— Отож-бо. Зараз пагорб і камінь побачите. Раніше ми те узгір’я завжди називали Шуліковою горою, але нині усі на неї кажуть Чародійська гора або гора Чотирнадцяти. Бо двадцятеро і двоє було їх на узгір'ї, двадцятеро і двоє чарівників стало там на битву, й чотирнадцятеро загинули. Страшна була то битва, пане Ґеральте. Земля дибки ставала, вогонь з неба лився, ніби дощ, блискавки гатили… Трупи густо слалися. Але перемогли чарівники Чорних, зламали Міць, що їх вела. І чотирнадцятеро їх загинуло в тій битві. Чотирнадцятеро поклало життя… Що, пане? Що вам?

— Нічого. Кажи далі, Йурґо.

— Страшна була битва, йой, якби не оті чарівники з узгір’я, хтозна, може, й не балакали б ми тут нині, додому їдучи, бо й дому не було б, і мене, а може, й вас… Так, завдяки чарівникам воно. Чотирнадцятеро їх загинуло, нас захищаючи, людей із Соддену й Заріччя. Ха, інші — аякже! — також там билися, вояки й шляхта, та й з хлопів, хто міг, взявся за вили, або коси, або ж хоча б за палиці… Усі мужньо вставали, і не один поліг. Але чарівники… То не штука — воякові гинути, бо це ж фах його, а життя і так закоротке. Але чарівники ж можуть жити так довго, як тільки схочуть. Але не завагалися.

— Не завагалися, — повторив відьмак, тручи долонею чоло. — Не завагалися. А я був на Півночі…

— Що вам, пане?

— Нічого.

— Так… то ми туди, з усіх околиць, квіти тепер носимо, на те узгір’я, а травневою порою, на Беллетейн, завше вогонь там палає. Й у віки віків палати буде. Й вічно житимуть вони у пам’яті людей, оті чотирнадцятеро. А таке у пам'яті життя, це ж… Це… щось більше! Більше, пане Ґеральте!

— Маєш рацію, Йурґо.

— Будь-яка дитинка в нас імена знає тих чотирнадцятьох, у камені викарбуваних, тому, що на вершині пагорба стоїть. Не вірите? Послухайте: Аксель, званий Рябим, Трісс Меррігольд, Атлан Керк, Ванель із Брюґґе, Дагобертз Воле…

— Досить, Йурґо.

— Що з вами, пане? Бліді ви наче смерть!

— Нічого.

Він ішов угору дуже повільно, обережно, прислухаючись до роботи м’язів і сухожиль у магічно вилікуваній рані. Хоча й здавалася вона абсолютно зціленою, він і далі оберігав ногу й не ризикував ставати на неї усією вагою. Було жарко, а запах трав бив у голову, приголомшував, але приголомшував приємно.

Обеліск не стояв у центрі пласкої верхівки узгір’я, відступав углиб, за круг гострого каміння. Якби він піднявся сюди перед заходом сонця, тінь менгіра, падаючи на круг, визначила б його чіткий діаметр, вказала б напрямок, куди були звернені обличчя чарівників під час битви. Ґеральт глянув у тому напрямку, у бік безкрайніх горбкуватих полів. Якщо й були там кістки полеглих — а були вони напевно, — то приховувала їх буйна трава. Кружляв там яструб, виписуючи спокійні кола на широко розгорнутих крилах. Єдина рухома крапка серед завмерлого у спеці пейзажу.

Обеліск був широким біля основи — аби обійняти його, мали б з’єднати долоні щонайменше четверо-п’ятеро людей. Було очевидним, що без допомоги магії його не витягли б нагору. Звернена до кам’яного кругу площина менгіру була гладенько стесана, й виднілися на ній вирізані рунічні знаки.

Імена тих чотирнадцятьох, які загинули.

Він поволі наближався. Йурґа і справді мав рацію. Біля підніжжя обеліску лежали квіти — звичайні польові квіти: маки, люпини, мальви, незабудки.

Імена чотирнадцятьох.

Він читав повільно, згори, а перед очима з’являлися обличчя тих, кого він знав.

Каштанововолоса Трісс Меррігольд, весела, яка хихотіла з будь-якого приводу, яка виглядала наче підліток. Він любив її. І вона його також.

Лаудбор з Муррівелю, із яким вони якось мало не побилися у Визімі, коли спіймав чарівника на маніпулюванні в грі у кості за допомогою легенького телекінезу.