Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— На хєр медика, — простогнав відьмак. — Давай сюди мою скриньку, Йурґо. О, цей флакон. Лий просто на рану. О, ясна холера!!! Нічого, нічого, ще лий… О-о-ох!!! Добре. Забинтуй потовще й накрий мене…

— Пухне, пане, усе стегно. І гарячка вас жере…

— На хєр гарячку. Йурґо?

— Так, пане?

— Забув тобі подякувати…

— Не вам, пане, дякувати, а мені. То ви мені життя врятували, постраждали, мене захищаючи. А я? Що я такого зробив? Людину поранену, непритомну, перев’язав, на віз поклав, щезнути не дав? Це ж звичайна справа, пане відьмаче.

— Не така вже й звичайна, Йурґо. Уже кидали мене… у подібних ситуаціях… Як собаку…

Купець, опустивши голову, помовчав.

— Ну, що ж, паскудний світ нас оточує, — пробурмотів нарешті. — Але це не причина, аби всі ми спаскудилися. Добра нам треба. Того мене мій батько вчив, і того я моїх синів вчу.

Відьмак мовчав, вдивлявся у гілля дерев, що висіло над дорогою, пересуваючись у міру руху возу. Стегно пульсувало. Болю він не відчував.

— Де ми є?

— Перейшли річку Траву убрід, уже ми в Мехунських лісах. Це вже не Темерія, а Содден. Кордон ви проспали, як митники на возі бушували. Скажу ж вам, що вам вони сильно дивувалися. Але старший над ними вас знав, без тяганини пропустити наказав.

— Знав мене?

— Ага, точно. Ґеральтом вас називав. Так сказав — Ґеральт із Рівії. Це ваше ім’я?

— Моє…

— Той митник обіцяв погнати когось із вісткою, що медик потрібен. А я йому ще трохи в руку дав, щоби не забув.

— Дякую тобі, Йурґо.

— Ні, пане відьмаче. Як я мовив уже, то я вам дякую. І не тільки. Я вам дещо винен. Умовлялися ми… Що із вами, пане? Зле вам?

— Йурґо… Флакон із зеленою печаткою…

— Пане… Знову будете… так ви тоді страшенно крізь сон кричали…

— Мушу, Йурґо.

— Воля ваша. Чекайте, зараз у чарку наллю… Боги, медика треба, якнайшвидше, бо інакше…

Відьмак відвернувся. Чув крики дітей, які розважалися у сухому внутрішньому рові, що оточував замкові сади. Було їх десь із десяток. Шмаркачі здійняли такий гармидер, що аж у вухах лящало, перекрикуючи один одного тонкими схвильованими голосами, що раз у раз ламалися у фальцет. Бігали по дну рову туди й назад і нагадували табунець швидких рибок, що блискавично й неочікувано змінює напрям, але завжди тримається разом. Як завжди, слідом за крикливими, худими наче горобчики, старшими хлопцями бігав задиханий малюк, що ніяк не міг за ними встигнути.

— Багацько їх, — зауважив відьмак.

Мишовур кисло усміхнуся, смикаючи бороду, стенув плечима.

— Ага, багато.

— А який з них… Який з тих хлопців є тією славною Несподіванкою?

Друїд відвів погляд.

— Я не можу, Ґеральте…

— Каланте?

— Звичайно. Ти ж хіба вірив, що вона віддасть дитинку так легко? Ти ж її уже знаєш. Це залізна жінка. Скажу тобі дещо, про що говорити я не повинен, з надією, що ти зрозумієш. Також розраховую, що ти мене не видаси.

— Кажи.

— Коли дитина народилася, шість років тому, вона викликала мене й наказала, аби я тебе відшукав. І вбив.

— Ти відмовився.

— Каланте не відмовляють, — серйозно сказав Мишовур, дивлячись йому просто в очі. — Я був готовий у дорогу, коли викликала вона мене знову. І відкликала наказ, не коментуючи. Будь обережний, коли розмовлятимеш із нею.

— Буду. Мишовуре, скажи, як воно сталося із Дані й Паветтою?

— Пливли зі Скелліге до Цінтри. Заскочив їх шторм. Від корабля навіть друзок не лишилося. Ґеральте… Те, що дитини із ними не було, це диявольськи дивна справа. Неможливо її пояснити. Мали взяти її із собою на корабель, в останню мить не взяли. Ніхто не знає, що було причиною, Паветта ніколи не розлучалася з…

— Як Каланте це перенесла?

— А як вважаєш?

— Розумію.

Репетуючи, наче банда гоблінів, хлопці видряпалися угору й пролетіли повз них. Ґеральт помітив, що неподалік від голови швидкого табунця біжить дівчинка, також худа й криклива, наче хлопці, от тільки — із розкуйовдженою світлою кіскою. Із диким вереском громадка сипонула знову вниз уривистим узбіччям рову, принаймні половина, утому числі дівчинка, з’їхала на дупах. Найменший, усе ще не в силах їх наздогнати, беркицьнувся, скотився, вже унизу розплакався голосно, тримаючись за збите коліно. Інші хлопці оточили його, глузуючи й сміючись, потім помчали далі. Дівчинка присіла біля малого, обійняла його, витерла сльози, розмазуючи на скривленому личкові пилюку й бруд.

— Ходімо, Ґеральте. Королева чекає.

— Ходімо, Мишовуре.

Каланте сиділа на великій лавці зі спинкою, що була підвішена на ланцюгах на гілці величезної липи. Здавалося, вона дрімає, але цьому суперечив короткий рух ноги, що час від часу розгойдував лавку. Були з нею три молоді жінки. Одна сиділа на траві поряд із гойдалкою, її сукня біліла на тлі зелені, наче клапоть снігу. Дві інші, неподалік, щебетали, обережно розводячи гілки на кущах малини.