Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Беллетейн! — крикнула просто у вухо Ґеральту молода невисока дівчина.

Потягши його за рукав, змусила закрутитися серед хороводів, що його оточили. Затанцювала поряд, фуркотячи спідницею і віючи волоссям, повним квітів. Він дозволив, аби вона закрутила його в танці, обертався, уміло поступаючись дорогою іншим парам.

— Беллетейн! Травнева Ніч!

Поряд із ними — шарпанина і писк, нервовий сміх наступної дівчини, яка удавала боротьбу й опір, коли хлопець ніс її у темряву, за межі світла. Хоровод, покрикуючи, згорнувся змією між палаючими багаттями. Хтось спіткнувся, упав, рвучи ланцюг рук, ділячи вервечку на менші групки.

Дівчина, дивлячись на Ґеральта з-під листя, що прикрашало її чоло, наблизилася, притулилася різко, обнімаючи, важко дихаючи. Він схопив її брутальніше, аніж хотів, відчував крізь тонкий льон, під долонями, притиснутими до її спини, гарячу вологість її тіла. Вона підняла голову. Очі її були прикриті, зуби блищали з-під трохи задертої, скривленої верхньої губи. Пахло від неї потом, лепехою, димом і бажанням.

«Чому ні, — подумав він, мнучи долонею її платтячко й спину, тішачись мокрим паруючим теплом під пальцями. Дівчина була не його типу — була занадто малою, занадто пухкенькою, — він відчував під долонею місце, де затісний пояс суконьки врізався у тіло, ділив спину на дві виразно відчутні округлості — у тому місці, де відчувати їх не повинно б. — Чому ні, — подумав він, — адже в таку ніч… Це не має значення».

Беллетейн… Вогні аж до горизонту. Беллетейн. Травнева Ніч.

Найближче багаття із тріском пожерло кинуті в нього розчепірені ялинкові лаписька, плюнуло золотим сяйвом, світлом, що заливало усе. Дівчина розплющила очі, дивлячись угору, на його обличчя. Він почув, як вона голосно втягує повітря, відчув, як напружується, як різко впирається долонями йому в груди. Одразу ж відпустив її. Вона завагалася. Відхиляючи тулуб на довжину легко розпрямлених рук, не відривала стегон від його стегна. Опустила голову, потім відняла долоні, відсунулася, дивлячись убік.

Хвильку вони стояли нерухомо, поки хоровод не повернувся і не ринув на них знову, не завертів ними, не розкидав. Дівчина швидко розвернулася, утекла, незграбно намагаючись долучитися до танцюристів. Оглянулася. Лише раз.

Беллетейн…

Що я тут роблю?

У темряві загорілася зірка, заіскрилася, прикувала до себе погляд. Медальйон на шиї відьмака затремтів. Ґеральт мимоволі розширив зіниці, без зусилля пробив поглядом темряву.

Жінка не була селянкою. Селянки не носили чорних оксамитових плащів. Селянки, яких чоловіки несли чи тягнули в гущавину, кричали, хихотіли, билися і пручалися, наче форель, викинута з води. Жодна з них не справляла враження, що це вона веде в темряву високого світловолосого хлопця у розхристаній сорочці.

Селянки ніколи не носили на шиях оксамиток і прикрашених діамантами зірок з обсидіану.

— Йеннефер.

Раптово розширені фіалкові очі, що горіли на блідому трикутному обличчі.

— Ґеральте…

Вона відпустила долоню світловолосого херувима, чиї груди полискували від поту, наче мідна бляха. Хлопець похитнувся, заточився, упав на коліна, водив, розглядаючись, головою, кліпав. Устав поволі, провів по них заклопотаним, безтямним поглядом, а тоді невпевненим кроком пішов у бік вогнищ. Чародійка на нього навіть не глянула. Уважно дивилася на відьмака, й рука її міцно стиснула краєчок плаща.

— Я радий знову тебе бачити, — сказав він повільно. І відразу відчув, як спадає напруга, що встановилася між ними.

— Навзаєм, — посміхнулася вона. Йому здалося, що в тій посмішці було щось вимушене, але не був упевнений. — Цілком мила несподіванка, не заперечую. Що ти тут робиш, Ґеральте? Ах… перепрошую, вибач за незручність. Звичайно, робиш те саме, що і я. Адже це Беллетейн. Та й ти впіймав мене, так би мовити, на гарячому.

— Я тобі перешкодив.

— Переживу, — засміялася вона. — Ніч триває. Як захочу, зурочу іншого.

— Шкода, що я так не зумію, — сказав він, із великим зусиллям вдаючи байдужість. — Власне, одна побачила у світлі мої очі й утекла.

— Під ранок, — сказала вона, посміхаючись усе більш штучно, — коли вони порядно розшаленіють, не стануть на таке звертати увагу. Ще знайдеш собі якусь, от побачиш…

— Йен… — дальші слова зав’язли в нього в горлі.

Вони дивилися одне на одного довго, дуже довго, а червоний відблиск вогню грав на їхніх обличчях. Йеннефер раптом зітхнула, ховаючи очі за віями.