Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

— Ґеральте, ні. Не починаймо…

— Це Беллетейн, — урвав він її. — Ти забула?

Вона наблизилася неспішно, поклала йому долоні на плечі, поволі й обережно притулилася до нього, торкнулася чолом його грудей. Він гладив її вороново-чорне волосся, розсипане локонами, покрученими, наче змії.

— Вір мені, — прошепотіла, піднімаючи голову. — Я не задумувалась би ані на хвилини, якби в гру входило лише… Але в цьому немає сенсу. Усе почнеться знову й скінчиться так само, як і раніше. Немає сенсу нам…

— Чи усьому має бути сенс? Це Беллетейн.

— Беллетейн. — Вона відвернулася. — І що з того? Притягло нас щось до цих вогнищ, до цих радісних людей. Ми мали намір танцювати, шаліти, трохи запаморочитися і скористатися зі свободи звичаїв, що панує тут щороку і нерозривно пов’язана із повтором свята циклу природи. І прошу — ми зустрічаємося через… Скільки минуло від… Рік?

— Рік, два місяці й вісімнадцять днів.

— Ти мене зворушуєш. Навмисно?

— Навмисно. Йен…

— Ґеральте, — урвала вона його, відсовуючись раптом, піднімаючи голову. — Будемо чесні. Я не хочу.

Він кивнув на знак, що справа йому досить ясна.

Йеннефер відкинула плащ на плече. Під плащем вона мала тонку білу сорочку й чорну спідницю, стягнену паском зі срібних ланок.

— Я не хочу, — повторила вона, — починати знову. А думка про те, щоб зробити із тобою те… що я мала намір зробити із тим блондинчиком… За тими самими правилами… Ця думка, Ґеральте, видається мені якоюсь неправильною. Вона ображає і тебе, й мене. Розумієш?

Він знову кивнув. Вона подивилася на нього з-під опущених вій.

— Ти не йдеш?

— Ні.

Вона мовчала хвильку, неспокійно ворухнула плечима.

— Ти злишся?

— Ні.

— Ну, то ходімо, сядемо десь, подалі від цього шуму, порозмовляємо хвильку. Бо, бач, я радію цій зустрічі. Справді. Посидимо ж хвильку разом. Добре?

— Добре, Йен.

Вони відійшли в темряву, далі на вересові поля, до чорної стіни лісу, оминаючи сплетені в обіймах пари. Аби знайти місце тільки для себе, мали відійти дуже далеко. Сухий пагорб, прикметний кущем ялівцю, струнким, наче кипарис.

Чародійка розстебнула фібулу плаща, труснула ним, розіслала на землі. Ґеральт сів поруч. Дуже хотів її обійняти, але наперекір собі самому цього не зробив. Йеннефер поправила глибоко розстібнуту сорочку, подивилася на нього проникливо, зітхнула й обняла його. Він міг на це сподіватися. Щоб читати думки, їй доводилося напружуватися, але наміри вона зчитувала рефлекторно.

Вони мовчали.

— Ех, холера, — сказала вона раптом, відсовуючись. Підняла руку, викрикнула закляття. Над їхніми головами пурхнули червоні й зелені кулі, лопаючись високо в повітрі, створюючи кольорові перисті квіти. З боку вогнищ пливли сміх і радісні крики.

— Беллетейн, — сказала вона гірко. — Травнева Ніч… Цикл повторюється. Нехай бавляться… якщо можуть.

Поблизу були й інші чародії. Удалині вистрелили в небо три помаранчеві блискавки, а з іншого боку, з-під лісу, вибухнув справжній гейзер райдужних, кружляючих метеорів. Люди біля вогнищ голосно охнули з подиву, закричали. Ґеральт, напружений, гладив локони Йеннефер, вдихав запах бузку й аґрусу, який ішов від них. «Якщо я буду занадто сильно її хотіти, — думав він, — вона відчує і відштовхне. Нашорошиться, наїжачиться і відіпхне мене. Запитаю спокійно, що у неї чути…»

— Нічого у мене не чути, — сказала вона, й у голосі її щось затремтіло. — Нічого, про що варто було б розповідати.

— Не роби того, Йен. Не читай мене. Це мене бентежить.

— Вибач. Це я рефлекторно. А в тебе, Ґеральте, що нового?

— Нічого. Нічого, про що варто було б розповідати.

Вони мовчали.

— Беллетейн! — раптом крикнула вона, він відчув, як застигає і напружується її рука, притиснута до його грудей. — Бавляться. Святкують віковічний цикл відродження природи. А ми? Що ми тут робимо? Ми, релікти, приречені на вимирання, на погибель і забуття? Природа відроджується, цикл повторюється. Але не ми, Ґеральте. Ми не можемо повторюватися. Позбавлено нас цієї можливості. Дано нам здібність робити із природою незвичайні речі, а інколи — й речі, що їй суперечать. Але одночасно забрано в нас те, що в природі є найпростішим і найнатуральнішим. Що з того, що ми живемо довше за них? Після нашої зими весна не настане, ми не відродимося, те, що скінчиться, скінчиться разом із нами. Але й тебе, й мене тягне до цих вогнищ, хоча наша присутність тут — злостива й блюзнірська насмішка з цього світу.