Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

Бренн голосно зітхнула.

— Я хочу залишитися сама, — сказала Ейтне, повертаючись до них спиною. — Прошу, вийдіть.

Бренн схопила Цірі, торкнулася плеча Ґеральта, але відьмак відвів її руку.

— Дякую тобі, Ейтне, — сказав.

Дріада поволі повернулася.

— За що ти мені дякуєш?

— За призначення, — посміхнувся він. — За твоє рішення. Бо це ж не була Вода Брокілону, правда? Призначенням Цірі було повернутися додому. І це ти, Ейтне, відіграла роль призначення. І я за це тобі дякую.

— Як мало ти знаєш про призначення, — гірко сказала дріада. — Як мало ти знаєш, відьмаче. Як мало ти бачиш. Як мало ти розумієш. Ти дякуєш мені? Дякуєш за роль, яку я відіграла? За ярмарковий фокус? За жартик, за обман, за містифікацію? За те, що меч призначення був, як тобі здається, з дерева, вкритого позолотою? Тоді давай, не дякуй, а викрий мене. Наполягай на своєму. Доведи, що правда на твоєму боці. Жбурни мені свою правду в обличчя, покажи, як тріумфує твереза, людська істина, здоровий глузд, завдяки яким, як вам здається, ви завоюєте світ. Ось Вода Брокілону, ще трохи залишилося. Зважишся, здобувану світу?

Ґеральт, хоча й роздратований її словами, завагався, але тільки на мить. Вода Брокілону, навіть автентична, не мала на нього впливу, на ті токсини, що в ній містилися, на галюциногені таніни він був повністю відпорний. Але ж це не могла бути Вода Брокілону, Цірі пила її, і нічого їй не сталося. Він узяв кубок, обіруч, глянув у сріблясті очі дріади.

Земля утекла в нього з-під ніг, миттєво, повалила його на спину. Потужний дуб закрутився і затрусився. Насилу мацаючи довкола здерев’янілими руками, він розплющив очі, й було це так, наче відпихав мармурову плиту саркофага. Побачив над собою маленьке личко Бренн, а за ним блискучі, наче ртуть, очі Ейтне. І ще інші очі, зелені, наче смарагди. Ні, світліші. Наче трава навесні. Медальйон на його шиї трусився і вібрував.

— Ґвинблейдде, — почув він. — Дивися уважно. Ні, аніскільки не допоможе тобі, якщо заплющиш очі. Дивися, дивися на своє призначення.

— Пам'ятаєш?

Раптовий вибух світла, що рве завісу диму, великі, важкі від свічок канделябри, по яких стікають фестони воску.

Кам’яні стіни, стрімкі сходи. Зеленоока попелястоволоса дівчина, що йде ними, — у діадемці, із майстерно різьбленою гемою, у сріблясто-блакитній сукні з подолом, який притримує паж у багровому кубрачку.

— Пам’ятаєш?

Його власний голос, що говорить… Говорить…

Повернуся сюди за шість років…

Альтанка, тепло, запах квітів, важке, монолітне гудіння бджіл. Він сам, на колінах, подає троянду жінці з попелястим волоссям, що розсипалося локонами з-під вузького золотого обруча. На пальцях долоні, що бере троянду з його руки, персні зі смарагдами, великі зелені кабошони.

— Повернися сюди, — говорить жінка. — Повернися сюди, якщо зміниш рішення. Твоє призначення буде чекати.

«Я ніколи не повернувся, — подумав він. — Я ніколи туди… не повернувся. Ніколи не повернувся до…»

Куди?

Попелясте волосся. Зелені очі.

Знову його голос, у темряві, у мороці, в якому гине все. Є тільки вогні, вогні аж до горизонту. Курява іскор у пурпурному димі. Беллетейн! Травнева Ніч! Із клубів диму дивляться темні, фіалкові очі, що сяють на блідому трикутному обличчі, яке закриває чорна кучерява буря локонів.

Йеннефер!

— Замало. — Вузькі губи видіння раптом кривляться, по блідій щоці тече сльоза. Швидко, все швидше, наче крапля воску по свічці.

— Замало. Треба чогось більшого.

— Йеннефер!

— Ніщо за ніщо, — говорить видіння голосом Ейтне. — Ніщо й пустка, яка є у тобі, здобувану світу, який не може навіть здобути жінку, яку кохає. Від якої ти йдеш і тікаєш, маючи її на відстані витягнутої руки. Меч призначення має два леза. Одним є ти. А що є іншим, Білий Вовче?

— Немає призначення. — Його власний голос. — Немає.

Немає. Не існує. Єдиним, що призначено всім, є смерть.

— Це правда, — говорить жінка з попелястим волоссям і з загадковою усмішкою. — Це правда, Ґеральте.

Жінка має на собі сріблястий обладунок, закривавлений, погнутий, продірявлений вістрями пік чи алебард. Кров вузьким струмком тече з кутика її загадково й некрасиво усміхнених вуст.

— Ти насміхаєшся з призначення, — говорить вона, не перестаючи посміхатися. — Насміхаєшся з нього, граєш із ним. Меч призначення має два леза. Одним є ти. Іншим… є смерть? Але це ми помираємо, помираємо через тебе. Тебе смерть не може дістати, тож вона задовольняється нами. Смерть іде за твоєю спиною, Білий Вовче. Але це інші помирають. Через тебе. Пам’ятаєш мене?