Анджей Сапковський - Відьмак. Меч призначення

Вона замовкла, схиляючись, обережно розчесала пасмо сплутаного волосся Цірі, допомагаючи собі другою рукою.

— Чи можу я, — відьмак кашлянув, — приступити до послання, з яким прислав мене сюди король Венцлав?

— А не шкода тобі на те часу? — підвела голову Ейтне. — Навіщо тобі напружуватися? Адже я чудово знаю, чого бажає король Венцлав. Для цього не треба мати пророчих здібностей. Хоче, аби я віддала йому Брокілон, напевне, аж до річки Вду, яку він, наскільки мені відомо, вважає — або хоче вважати — натуральним кордоном поміж Брюґґе й Верденом. Натомість, як припускаю, жертвує мені анклав, малий і дикий шматочок лісу. Й напевне гарантує королівським словом і королівською опікою, що той малий і дикий закуток, той окраєць пущі буде належати мені довіку й що ніхто не насмілиться непокоїти там дріад. Що дріади зможуть жити там у спокої. Так, Ґеральте? Венцлав хотів би завершити війну за Брокілон, що триває уже два століття. А щоб її закінчити, дріади мали б віддати те, за що вони гинуть уже двісті років? Отак просто віддати? Віддати Брокілон?

Ґеральт мовчав. Не мав чого додати. Дріада посміхнулася.

— Чи не так звучала королівська пропозиція, Ґвинблейдде? Чи, може, була вона ще більш щирою, говорячи: «Не задирай носа, лісове страшидло, бестія з пущі, релікт із минулого, але послухай, чого бажаємо ми, король Венцлав. А ми бажаємо кедра, дуба й гікорі, бажаємо червоного дерева й золотої берези, тису на луки й щоглових сосен, бо Брокілон ми маємо під боком, а мусимо привозити деревину з-за гір. Бажаємо заліза й міді, що є тут під землею. Бажаємо золота, що лежить на Крааґ Ані. Бажаємо рубати, та пиляти, та рити землю, не мусячи вслухатися у свист стріл. І що найважливіше — бажаємо нарешті стати королем, якому покірне все в королівстві. Не бажаємо ми собі в нашому королівстві якогось Брокілону, лісу, в який ми не можемо увійти. Такий ліс дратує нас, злить і гонить нам сон з очей, бо ми — люди, ми пануємо над світом. Ми можемо, якщо захочемо, сприймати існування у тому світі кількох ельфів, дріад чи русалок. Якщо ті не будуть занадто зухвалими. Підкорися нашій волі, Відьма Брокілону. Або згинь».

— Ейтне, ти ж сама призналася, що Венцлав — не дурень і не фанатик. Напевне, ти знаєш і те, що це король справедливий і миролюбний. Він переймається і страждає від крові, що тут ллється…

— Якщо він триматиметься подалі від Брокілону, не проллється і крапля крові.

— Ти добре знаєш… — Ґеральт підняв голову. — Добре знаєш, що це не так. Вбивають людей на Випалках, на Восьмій Милі, на Совиних узгір’ях. Вбивають людей у Брюґґе, на лівому березі Стрічки. Поза Брокілоном.

— Місця, які ти перерахував, — спокійно відповіла дріада, — це Брокілон. Я не визнаю людських мап і кордонів.

— Але ліс там вирубали сто літ тому!

— Що для Брокілона значать сто літ? І сто зим?

Ґеральт замовк. Дріада відклала гребінець, погладила Цірі по попелястому волоссі.

— Погодься на пропозицію Венцлава, Ейтне.

Дріада глянула на нього прохолодно.

— Що це дасть нам? Нам, дітям Брокілону?

— Можливість вижити. Ні, Ейтне, не перебивай. Я знаю, що ти хочеш сказати. Розумію твої думки щодо незалежності Брокілону. А втім, світ змінюється. Щось закінчується. Чи хочеш ти того, чи ні, панування людини над світом є фактом. Виживуть ті, хто асимілюється з людьми. Інші загинуть. Ейтне, є ліси, де дріади, русалки й ельфи живуть спокійно, домовившись із людьми. Ми ж досить близькі. Люди можуть бути батьками ваших дітей. Що дає тобі війна, якути ведеш? Потенційні батьки ваших дітей падають під вашими стрілами. І який результат? Скільки серед дріад Брокілону — чистої крові? А скільки з них викрадені, перероблені людські дівчата? Навіть Фрайксенета ти мусиш використати, бо не маєш вибору. Якось не бачу я тут маленьких дріад, Ейтне. Я бачу тільки її — людську дівчинку, перелякану й отупілу через наркотики, паралізовану страхом…

— І нічого я не боюся! — крикнула раптом Цірі, на мить повертаючи свою звичайну міну малого дияволятка. — І я зовсім не опупіла. Не думай собі! Зі мною тут нічого не може статися. Так-так! Я не боюся! Моя бабця говорить, що дріади не злі, а моя бабця — наймудріша на світі! Моя бабця… Моя бабця говорить, що таких лісів, як цей, має бути більше…

Вона замовкла, опустила голову. Ейтне засміялася.

— Дитя Старшої Крові, — сказала вона. — Так, Ґеральте. Усе ще народжуються на світі Діти Старшої Крові, про яких говориться у пророцтвах. А ти говориш, щось закінчується… Переймаєшся, чи ми виживемо…