Генрі Олді - Захребетник

Він плюнув у долоню, створив малюсіньку модельку демона й показав, як перехоплював би ініціативу в злісного нижньомамця. Вийшло швидко, добірно й без зайвого калічення.

— Ти занадто багато чого хочеш від майбутніх магістрів, друже мій!

Рудольф Штернблад, капітан лейб-варти, ляснув бойового мага по могутньому плечу. Просперо похитнувся, відновив рівновагу й повернувся до приятеля лицем. Мало що, раптом іще раз лясне?

— Порівняй їхній досвід і свій! Я би теж інакше бичував…

Комісія відсахнулася на безпечну відстань, оскільки крихітка-капітан скинув поясний ремінь, збираючись улаштувати показову демонстрацію. На щастя, Рудольф обмежився двома «гвинтами», простим і шестірковим, після чого знову підперезався, не зупиняючи обертання.

— Залік! — підбив він підсумок.

— Залік! — погодився доцент Кручек, із осторогою зизуючи на ремінь.

— Залік!

— Вітаю, люба!

Остання репліка належала Фортунатові Цвяху. Венатор на цей час уже скинув Вигляд, поставши в людській подобі. Хіба порядний чоловік кинеться обіймати кохану дружину, залишаючись демоном? А надто зважаючи на характер рудої Меліс та на той факт, що колишня відьма щойно склала конфлікт-мінімум.

Без нього здобувачів не допускали до захисту магістерського дисертата.

— Водички б… — скромно нагадав про себе старенький лейб-малефактор. — Із сухариком, можна?

Натяк був зрозумілий.

Воду із сухарями завбачливий венатор забезпечив ще зранку.

— …нічого такого!

— Фартушку, не мороч дідусеві голову! Були, були піддавки. Я ж розумію: ти й захищеного магістра згамонькаєш — не подавишся.

— Я сам її тренував!

— Бачу. Гарненько підготував, заперечень немає. А жало на уколі все одно притримуєш. Якби я так лялечку голочкою колов, ти б давно на моїй могилці плакав. Ось, дивися, люб’язний…

Лейб-малефактор показав двозубою виделочкою для риби, як він колов би жалом. Потім струсив із зубців цілу колекцію вбитих ос, мух та одного ґедзя, взяв іншу виделку й заходився далі ласувати форелькою.

Зазвичай Нексус користувався лише своїм власним столовим прибором.

Але в гарному товаристві, траплялося, розслаблявся.

Руда відьма в розмову не втручалася. Меліс відпочивала душею й тілом. Вона пускала очима бісики лейб-малефактору, червоніла від компліментів бойового мага, підкладала теоретикові печені з чорносливом, чистила й різала на скибки яблуко для капітана… Словом, весело й з користю проводила час. А якщо її чоловік і справді поберіг кохану жіночку під час іспиту, то це з великого й світлого почуття.

Хто осудить?

Конфлікт-мінімум при зареєстрованому профілі цілительки — так, рудимент минулого. Пам’ять про часи, коли цілителі ще виганяли бісів з одержимих. Тепер бісів ганяють інтенсивні екзорцисти. А ми — мирні чарівнички з дипломом. Нам і батіг, і пряник, але батіг — рідше…

Грізний чоловік підтвердить, що батіг — дуже рідко.

— Чули? — запитав Просперо Кольраун, вибираючись із-за столу та вмощуючись на дивані. Ложе рипнуло під могутнім чарівником, але упокорилося. — Подейкують, у Брокенгарці новий проповідник з’явився. Хворий на всю голову. Ходить по вампірських кублищах і навчає нежить, як жити.

— Вампір? Маг? Ефектор генія?

— Людина. Якщо не брешуть, звичайно.

— Це ненадовго, — капітан потягся за вином. — До першого укусу.

— Не скажи, Руді! Вік ходить, а його не кусають. Пазуром не чіпають! Навіть слухають, уяви собі. Збираються опівночі, запалюють свічі, вмощуються на могильних плитах… Картинка!

— А що він їм проповідує? — зацікавилася Меліс.

— Достеменно не відаю. Щось про страх. Мовляв, страх — це одна із найтяжчих вад. Відкиньте його, станьте віч-на-віч, і спатимете спокійно. Живі ви чи мертві — головне, чесний, заслужений, вистражданий сон. Інакше, мовляв, добродії мерці, сорому не позбудетеся. І що найцікавіше, за компанію із проповідником ходить ловець снуллів. Гадки не маю, навіщо той упирям знадобився…

— Як його звуть? — лагідно спитав лейб-малефактор. — Я маю на увазі проповідника.

Мисливець на демонів посміхнувся.

— Реджинальд фон Тирле.

— Ви знайомі?

— Зустрічалися на Вальпургіналіях. Навряд чи його ім’я тобі про щось скаже, Серафиме.

— Ну чому ж? — образився старий. — Світ тісний, Фартушку. Мій дід знав колись одного фон Тирле. Офіцер-кірасир, відзначився під Трендау. Після загибелі командира очолив ескадрон, на повному галопі вдарив у фланг значно більших сил супротивника. Божевільної хоробрості був добродій. Напевно, пращур вашого проповідника. Відвага — вона у спадок передається.