Генрі Олді - Захребетник

Світобудова дала тріщину. Відкрилася щілина, і в її глибині…

Пекло.

Хоч би куди повернув голову венатор, пекло пливло за ним. Страх дитяти, яке ще мить тому вважало себе мужчиною. Подих іншого, нелюдського світу. Лютий холод, пекельний жар. Неминучість посміхається, вищиривши ікла. Розум ціпеніє. Надія в душі помирає. Рятунку нема, це кінець. Хоч скільки разів мисливець спускався у володіння Нижньої Мами, переслідуючи демонів, — уві сні все знову було не так. Ноги не слухалися, чари не діяли, жах заморожував серце…

Дорослий Фортунат намагався заспокоїти малого, який жив у його душі.

Нічого не виходило.

А Матіас Кручек знову стояв біля постелі померлої дружини, безсило ридаючи над її тілом. Амулети не допомогли, і обряд не спрацював, і лікарі розвели руками. Агнеса померла, минув час, йому сниться, що вона померла, — та ось пробудження, і радість, що це сон, і біль, що цей сон — ява, і знову, і знову — по колу…

Ікер Тирулега зіщулився, обхопивши голову руками — сам-один посеред величезного порожнього простору — від обрію до обрію. Рівна, як стіл, поверхня. Бездонний Овал Небес над головою. Старому, який виріс між двох стін Рагнарської ущелини, хотілося стати маленьким, непомітним, перетворитися на кузьку, комашку, дурного мураху, затиснутися в якусь щілину — тільки би зникнути з цієї розпеченої пательні. Але порятунку не було. Він навіть не міг зажмурити очі, бо він усе одно бачив навіть крізь міцно заплющені повіки, крізь долоні, в яких намагався заховати лице…

І ніхто не заважав спрутові кольору засохлої крові пожирати Реджинальда фон Тирле.

Ніхто.

Гострий дзьоб безжально рвав плоть. Вона не встигала відновитися, зяючи майже безкровними ранами. Присоски впивалися в шкіру, висмоктуючи й переварюючи соки жертви. Жалюгідні спроби опиратися були просто смішні. Неймовірним зусиллям фон Тирле визволив голову зі смертельних обіймів. Хотів гукнути: «Рятуйте!» — але мацаки затисли горло, і голос зірвався в придушене сипіння. Немов насміхаючись, із міста долинув звук труби. Якийсь веселун ні сіло ні впало вирішив зіграти побудку.

Вальпургіналії тривали.

Сурмач-жартівник збився на «Тарантелу», видув п’ять тактів бадьорого маршу — й заграв кавалерійський апель. Фон Тирле ще пам’ятав ці звуки: сигнал скликання вершників після атаки. Тоді, під Трендау, їх зібралася небагато: жменька божевільних переможців.

Співає труба.

Мертве серце стрепенулося в неживих грудях. Рани наповнилися кров’ю, вона пухирилася. З ясен висунулися ікла, з пальців — криві пазурі. Шкода, немає палаша. Та дарма, обійдемося! Отже, снулль! Отже, ти жируєш, а я сплю та помовчую?!

Снулль заверещав, коли жертва вчепилася в нього пазурами й іклами.

Із розпачем смертника фон Тирле вгризавсь у ворога. Він відкушував і випльовував шматки слизької плоті, роздирав спрута на частини, відриваючи мацак за мацаком, які конвульсивно смикали. Обидва впали на землю. Підім’явши потвору під себе, вампір наліг зверху. Уже непритомний, засліплений болем, приголомшений втратою крові, він і далі нестямно рвав снулля — той кошмар, який усі ці роки спав із ним в одній труні.

Сурмач давно замовк.

Але труба викликала з небуття.

Перші промені сонця впали на могильні плити. Надгробок, кущі лісотраву, древній склеп… На зім’ятій траві, в калюжі швидко зникаючого слизу, без руху лежав Реджинальд фон Тирле. Одежа нещасного була подерта на клапті. Тіло в цьому сенсі мало відрізнялося від одягу. Ще не цілком отямившись, старий морфініт поповзом наблизився до вампіра.

Приклав вухо до грудей, долоню — до губ.

— Він живий є! Дихай-дихай! І серце битися…

— Який «дихай»?! Який «битися»! Адже він нежить!

— Та ось! — не погодився впертий Тирулега. — Самі дивитися, голубчики!

Мисливець на демонів охнув.

— Овал Небес! Сонце! Його зараз спалить! Швидко, тягнемо в склеп!

Але Кручек, не кваплячись виконувати наказ друга, чемно відсторонив ловця снуллів і сам схилився над пораненим.

— Справді, дихає! — в голосі доцента чулося здивування впереміш із допитливістю істинного вченого. — Й серце б’ється. Ні, до склепу нам ще рано…

Навколо них засяяла примарна корона: обруч із дванадцятьма зубцями. Парна Дюжина зафіксувала сплеск агресії, локалізувала місце дії, тож венатори готові були з’явитись у всеозброєнні: припинити й покарати. На одинадцяти зубцях світилися іменні герби мисливців, що з’їхалися до Брокенгарца. Ступивши до порожнього зубця, Фортунат Цвях увігнав у нього по капелюшок палаючий срібний цвях — свій власний символ.