Генрі Олді - Захребетник

Його хитало, немов п’яного. Мертві не пітніють, але зараз піт градом котився по обличчі вампіра. На блідих вилицях спалахнули червоні, як у сухотного, плями. Синя жилка пульсувала на скроні, загрожуючи прорвати шкіру.

— Стільки років… якась жалюгідна медуза!., летючий мухомор!..

Вампір почав звужувати кола.

— Ласкаво просимо, мучителю!.. Тепер я знаю… знаю!..

Тихенько, по спіралі, він підбирався до снулля.

— Більше не залякаєш мене, ні…

Фон Тирле все ще страшенно боявся. Жах сковував рухи. Всі члени хололи, наче з упиря висмоктали крадену, чужу кров, що зігрівала неживе тіло. Але серце гупало, штовхаючи на безумство: уперед! уперед!..

— Ви не намірилися кусати мене, голубчику?! — стурбовано поцікавився ловець снуллів.

— Він не вкусить, — запевнив морфініта мисливець на демонів.

— Ви точно знаєте?

— Так. Нехай тільки роззявить рота! Спопелю на місці.

— Я надіяться на ви, — з гідністю відповів старий.

У цю мить вампір перетнув незриму межу, за якою чатував справжній кошмар.

— Ї-і-і!

Снулль, у «клітці» раптом почав збільшуватись і розпухати, як тісто на дріжджах. Роззявивши дзьоба, спруто-медуза видала вереск — моторошний і пронизливий. Усім заклало вуха. Під тиском дивовижного звуку навіть туман спадав липкими грудками, прагнучи втиснутися в рятівну землю.

У глибинах могил чулося відлуння.

Надривне, протяжне, воно вдаряло в підошви.

Венатор над силу втримався на ногах. Розбудив снулль когось у потайних надрах цвинтаря, стряс землю чи просто ввів людей в оману підлою ілюзією — цього Фортунат не знав. Він знав інше: все це було схоже на сон. Тільки вві сні хочеш бігти — й не можеш.

Клітка затріщала. Три мацаки прорвалися назовні. Тирулега скрикнув від болю. Упустивши екзипулу, що розпадалася, старий схопився за руку, обпалену лютим снуллем.

— Тахтомиз! — вилаявся він. — Хуртиг н’є! Пактук гирх!

Вереск покотився вниз на цілу октаву, якщо не на дві. Він перейшов на утробне виття, перетворивши шлунки слухачів на крижини, — й стих. Фон Тирле приріс до місця, неспроможний поворухнутися. Він тепер був, як могильний пам’ятник, з-під якого вкрали постамент. Старий же, навпаки, задкував до склепу. Відчувалося, що найкраще Тирулега почувався би, спершись на яку-небудь стіну.

А ще краще — якомога далі звідси.

На споді туману, куди каменем бухнула клітка зі снуллем, щось відбувалося. Кипіло, народжувалося, гнівалося. Мить-друга — і, розриваючи жмутками пасма, що горнулися до землі, у повітря зметнувся клубок багряних мацаків. Вони шалено хльоскали праворуч і ліворуч. А слідом за ними над цвинтарем, що затаїв подих, випливав розлючений снулль вампіра Реджинальда.

Він був величезний.

Заввишки, як два людських зрости.

Чи навіть більше, якщо зважати на довжину мацаків.

А вони паскудно звивалися і показували світові ряди блідих скловидних присосок завбільшки з медаль «За взяття Дангопеї». Четверо жовтих очей перестали кліпати. Жовтки, розітнуті посередині вертикальною зіницею-зародком, схожою на лезо, невідривно дивилися на фон Тирле. Мов обценьки в ката, розкрився роговий дзьоб, здатний перекусити людську руку.

— Фарте! Він уб’є його!

Хто кого вб’є, пояснювати не було потреби. Над вампіром, паралізованим від жаху, навис його роздутий від люті кошмар. Усе відбувалося наяву. Ніхто не сумнівався, що це не сон — і всі ясно розуміли, що трапиться далі.

Спрут кольору запеченої крові та з білястими лишаями стискав вампіра в обіймах мерзенних мацаків — і неквапно пожирав. Відривав, скуб, розчиняв, усмоктував…

Колись, убиваючи, снулль робив вампіра сильнішим.

А тепер?

— Дзум-террах непентес! Гігандо суммус’ари акх’арр!

Венаторова правиця заклякла в повітрі, так і не діставшись до «зеніту втілення». Закляття «мармурового віяла», яке він уже майже створив для нищівного удару по монстрові, небезпечно зависло на межі зриву. Реалізація двох заклинань в унісон — насамперед згубна штука для чарівників, якщо вони не домовилися заздалегідь. Рикошет, конфлікт манозастосування… А фразу-інвокацію «дзум-террах» — грізну, гортанну, з ідеально розставленими «наголосами» — вимовив не він.

Уражений до глибини душі, Фортунат дивився на друга дитинства.

У цю мить доцент Кручек найменше був схожий на того натхненного теоретика, кабінетного вченого, яким його звикли вважати. Приват-демонолог стояв, як матрос під час жорстокої хитавиці, щільно впершись у землю міцними ногами. Твердо прискалений погляд викликав у пам’яті образ стрільця з арбалетом. Миттю пізніше Кручек зробив витончений, хитромудрий пас. Жест напевно був би гідно поцінований хоч метром Високої Науки, хоч майстром рукопашного бою з острова Гаджамад.