Генрі Олді - Захребетник

Власне, на цвинтарі був ще один маг вищої кваліфікації.

Венатор оцінив.

Але забарився з визначенням типології чарів.

Земля здригнулася під ногами. Цвях над силу втримав рівновагу. А ловець снуллів розпластався по стіні склепу й наче прилип до граніту. Здавалося, жодна сила не змогла би відірвати його від кам’яної поверхні. Землетрус, кінець світу, спільна з’ява Вічного Мандрівця й Нижньої Мами в сонмі й сонмищі всього їхнього почту — марно.

Приват-демонолог стояв як укопаний.

Твердь репнула під завислою в повітрі спрутомедузою. Від туману й сліду не зосталося: википів, відлетів хвилями пари. Із зяючої розколини з вихльостом вигулькнув гнучкий батіг: буро-зелений, довжелезний, завтовшки зі стегно доцента Кручека. Батіг зметнувся над снуллем і зігнувся знаком питання, немов хотів про щось довідатися в монстра.

Пучок тонких вусиків обмацував простір.

Зберігаючи запитальний вигин, батіг рвонувся вгору — як у відомій казці про чудесний виноград, — немовби маючи намір досягти Овалу Небес.

Кручек ризикнув здійснити найрідкісніше закляття виклику. Тепер із землі попер Пекельний Фагот — велетенський м’ясоїдний ліаноїд. За одними, неперевіреними даними — результат безвідповідальної гібридизації печерного слизня-рибоїда з пухирчастим біблісом, родом із ла-лангських джунглів. За іншими, ще більш неперевіреними відомостями — черговий крах (або, навпаки, успіх) чурихських некромантів-експериментаторів.

На третину — рослина, на третину — тварина.

На третину — невідь-що за капость.

Крізь розколину протиснулося м’ясисте створіння, схоже на жовто-рожевий глек із покришкою. Глек ріс на короткій ніжці зі стебла ліаноїда. Жадібна пульсація чітко давала зрозуміти: саме цим органом ліаноїд харчується. Цвинтар накрила щільна хмара смороду: гнилі фрукти, тухле м’ясо, кошик золотаря. Облямована по краях шпичками, загнутими всередину, покришка глека відкрилася. Оголилося нутро рота-шлунка, лискуче від активно діючого секрету.

Ріст Пекельного Фагота уповільнився.

Глек опинився точно під снуллем. Блискавичний ривок — і здобич зникла в його ненажерливих надрах, де вже вирував травний сік. Рот-шлунок роздувсь і жвакав: покришка стала на місце й щільно закрилася.

— Є!

Кручек стомлено поворухнув плечима й почав розминати затерплу від напруги шию. І тут він завмер, вражений до глибини душі. Мерзотник-снулль, цілий і неушкоджений, зі знущальною повільністю виплив із глека, просочившись крізь його стінки. Здавалося, він навіть не помітив нападу Пекельного Фагота. Хіба мало хто тут жвакає?

Ліаноїд розчаровано цмокнув.

І ковзнув назад під землю, затягуючи розколину.

Фортунатові пальці зсудомило: «мармурове віяло» вимагало завершення. Ну що ж, коли не вийшло в доцента, черга за мисливцем… Гострі крем’яні пластини, виринувши нізвідки, розшматували снуллеву плоть і зі свистом полетіли геть. А користі?

Нахабний снулль тільки похитнувся — цілий-цілісінький.

Висока Наука пасувала перед носієм кошмарів!

Фон Тирле нарешті вийшов зі ступору. І кинувся геть, навіть не намагаючись обернутися на кажана. Далеко відійти йому не вдалося: снулль наздогнав утікача в одну мить. Обплів мацаками, роздираючи присосками одяг; повільно підтяг до дзьоба, який зловісно клацав.

Жовтки очей байдуже вивчали жертву:

«Ач, який допитливий!»

Вампір сіпався в мерзенних обіймах, але, схоже, підкорився своїй сумній долі. Зате Ікер Тирулега раптом відірвався від стіни, упав рачки, підхопився й боком, як краб, кинувся до снулля. На ходу він дістав склянку з прозорою рідиною. Одним рухом старий витяг корок — і розмахнувшись хлюпнув із посудини і на снулля, зайнятого з’ясуванням стосунків із заблудлим упирем.

Там, куди потрапила рідина, плоть тварюки з сичанням здулась і взялася смердючими пухирями. Снулль знову заверещав. Де не впоралася Висока Наука, зненацька подіяв заповітний засіб ловця — мурашиний сік. Жаль, його не вистачило, щоб остаточно вгамувати велетня.

Раз-другий — і склянка спорожніла.

Снуллева плоть чаділа та шкварчала, як жир на розпеченій пательні. Але чудовисько було живе. Не звертаючи уваги на отруту, що роз’їдала тіло, спрутомедуза дедалі дуже стискала мацаками обм’яклого вампіра.

Венатор рвонув із піхов шпагу, розуміючи, що це скоріше буде жестом розпачу. Ноги стали ватяними і відмовлялися коритися. Руки налилися свинцем. Усе довкіл зробилося хистким, ірреальним. Досвіткові сутінки? — Ні! Сам того не очікуючи, Фортунат Цвях віч-на-віч зустрівся з власним кошмаром: першим дитячим видивом геєни!