Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Проте цього разу король здійняв руку — і всі затнулися.

— Хто ти така? — вимогливо спитав король. — Підійди-но сюди, дитино. Поясни, що ти мала на увазі.

Я ступнула вперед і опинилася між ним і кронпринцесою. Руки я й досі тримала схрещеними на грудях. Коли я зрушила з місця, у залі знову пролунали вигуки, цього разу вочевидь обурені. Нажаханий шепіт полинув з боку придворного панства, що спостерігало за нами зі своїх крісел. Кошлаті біляві брови короля насупилися, темні брови кронпринцеси здивовано здійнялися.

А зараз де я схибила? Я ж просто зробила те, що мені наказали!

Аж тоді хтось дав мені відчутного штурханця в спину. Я озирнулася й побачила, що Сілке люто витріщається на мене.

— Вклонися! — просичала вона.

Йой. Я розчепила руки й нахилилася вперед — я бачила, що саме так це робили люди. Головою я мало не врізалася в кут стола, і з перших рядів витріщак у мене за спиною линула хвиля притлумленого сміху. Утім, коли я виструнчилася, від королівського невдоволення вже й сліду не стало. Наче крізь габу я усвідомила, що до іншого боку столу квапляться якісь люди, імовірно, челядь, але вирішила не звертати на них уваги, зосередившись виключно на королі й кронпринцесі.

— Ви не можете напасти на драконів, — звернулася я до його величності. — Якщо ви на таке зважитеся, вони, щоб помститися, спопелять місто. Спершу зачекайте й дізнайтеся, чого вони хочуть. Вони б не прилетіли сюди без причини.

— Причини?! — Жінка, що сиділа трохи віддалік за столом, розреготалася. — Та це ж примітивні почвари, дівчинко! Єдина причина, яка їх спонукає, — це голод!

Чоловік, що сидів обіч неї, кивнув.

— Вони не схожі на нас, — мовив він до мене. — У них бракує мізків на те, щоб жадати ще бодай чогось, окрім крові й золота!

Я, не ймучи віри власним вухам, заперечно похитала головою.

— Люди, та вам бодай щось відомо про драконів?

Королівські очі звузилися. Його величність пильно мене роздивлявся.

— Мені відомо, — проказав він, — що дракони — це найбільша небезпека, яка загрожувала цьому місту за весь час його існування. І ти сподіваєшся, що ми дослухаємося порад якоїсь дівчинки й навіть не спробуємо захиститися від їхнього нападу?

— Захиститися від них ви все одно не зможете, — мовила я нетерпляче. — Отже…

— Зачекайте-но! — Чоловік у масивному крислатому капелюсі, який сидів на іншому боці столу, нахилився вперед і тицьнув у мене тлустим пальцем. — Ваша величносте, вас намагаються ввести в оману! Моя помічниця знає цю дівчинку. Це звичайнісінька підмайстриня, ще й відома халамидниця. Треба викинути її звідси, і то мерщій, щоб вона не марнувала жодної дорогоцінної хвилини нашої наради!

За спинкою його крісла я помітила знайоме глумливе обличчя. Це була ота посіпака лорд-мера… а отже, я тепер достеменно зрозуміла, хто цей дядько. М’язи мої скам’яніли.

— Ні, Авантюрино! — Сілке вхопила мене за плече. — Не зараз!

Наш лейтенант кинувся був уперед, вирячивши очі й простягнувши руку — наче збирався силоміць відтягти мене від королівської родини. Але, перш ніж він устиг до мене доторкнутися, кронпринцеса здійняла руку і запала тиша.

— Здається, я тебе впізнаю, — мовила вона. Мимоволі мене вразила сила її голосу; вона жодного разу не підвищувала його до крику, втім слова її прозвучали спокійно і владно. — Тебе звати Авантюрина, так? Ти з «Шоколадного серця»?

Король скривився.

— Це ж той самий шоколадний будинок, який довелося зачинити через бруд на кухні?

— Ніякого бруду там не було! — вигукнула я. — Ми пройшли перевірку й навіть отримали сертифікат на доказ цього! Єдина причина, з якої вони…

— Гм. — Принцеса закашлялася. — Хай там як, звідки юній підмайстрині шоколатьє знати, як зупинити кровожерливу драконячу зграю?

От вона, ця мить. Дивлячись їй просто в очі, я відповіла:

— Тому що я була однією з них.

Рука Сілке раптом щосили стиснула моє плече, а кімнату миттю затопив галас. Лунали вибухи реготу, здивовані вигуки, зневажливе форкання, але крізь цей шарварок я почула, як Сілке пробурмотіла мені на вухо.

— Он воно як!

Мить по тому вона вже кинулася вперед і схилилася перед королівською родиною у вишуканому поклоні.

— Вона мала на увазі, ваша величносте… ваша високосте…

Кронпринцеса звела брови.

— Так?

Сілке виструнчилася й широко їй всміхнулася.

— Авантюрина з родини диваків, вона раніше мешкала в горах, у глушині, а отже, у неї був шанс самій познайомитися з драконами і спілкуватися з ними. Саме тому…