Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Либонь, якби не потреба маскуватися, я б зневажливо форкнула. Оце і є те саме місце, де була зосереджена вся влада Драхенбурґа? Оце головна скарбниця столиці, родинна печера королівської ради? Те, чим людці сподівалися вразити світ? Відверто кажучи, «мармур» — це лишень красива назва для звичайнісінького брудного білого каменю. Жодний золотий злиток, жодний мерехкий діамант не впав мені в око. Навіть коли я закинула голову й крадькома глянула на стелю, виявилося, що вигадливі закрутики на ній також були зі звичайного гіпсу й пофарбовані — виходило біле на білому. Та жоден дракон ані на мить не відчув би до цього місця навіть дещиці поваги!

Сама думка про те, що це місто намагається захиститися від моєї родини, здавалася б просто сміховинною, якби не була такою жахливою. Адже це була моя територія, хай там що. Але я навіть не матиму шансу її захистити — якщо не вдасться пробитися крізь цих надокучливих людців, які заступали мені шлях…

Крики щокроку гучнішали. Я одразу здогадалася, до яких саме дверей ми прямуємо, — не лише через ґвалт, що лунав звідтам, а й через те, що біля них стояли на чатах чотири височезні вартові. Лейтенант, який нас супроводжував, щось сказав їм, і вони відступили вбік. Наш супутник прочинив двері — за ними виявився цілковитий хаос.

Там, за дверима, ми побачили величезну, наче печера, залу. З високих стін звисали пурпурові оксамитові запони, а ще тут було повно люду. Довгий дерев’яний стіл стояв по центру. З одного його боку, у схожому на трон кріслі, сидів король. Обіч нього, у трохи меншому кріслі, умостилася кронпринцеса. Високий похмурий чоловік у крислатому капелюсі з червоного оксамиту сидів на стільці середнього розміру біля іншого кінця столу. Тут було чимало стільців, але забирали вони хіба що половину зали. Інші стояли порожні — ті, хто мав на них розміститися, зараз юрмилися навколо столу, горлаючи й розмахуючи руками.

Але й це були не всі присутні. Уздовж стін біля пурпурових оксамитових запон вишикувалися вояки, а на кількох рядах м’яких стільців розсілися ошатно вбрані чоловіки й жінки — вони спостерігали за дійством, що розгорталося перед ними, і шепотілися, ховаючись за розцяцькованими віялами. Челядники сновигали туди й сюди, виконуючи вказівки й забаганки своїх панів.

Та хіба ж тут узагалі можна дійти якоїсь згоди?! Лейтенант повів нас крізь натовп до кронпринцеси. У залі стояв такий галас, що я навіть не одразу зуміла вирізнити окремі голоси.

— …От чому ще багато років тому варто було відрядити армію й магів до гір! Якби ж то бодай хтось мене послухав…

Це, ляснувши долонею по столу, промовив чоловік у темно-зеленому строї.

Інший, що стояв у нього за спиною, несамовито затрусив головою.

— Треба було прорити підземні тунелі, щоб була змога вибратися з міста до лісу! Якщо ми зараз відрядимо армію копати їх…

Високий кощавий чоловік у чорному плащі вигукнув:

— Якби ж то нам виділяли більше коштів на дослідження, а крамарі не були такі жмикрути й не домагалися зменшення податків…

Жінка, яка сиділа поруч із ним, видала придушений обурений зойк.

— Ми, крамарі, — це єдина причина, з якої це місто досі процвітало! Якби його довірили вам, дурбецалам у чорному…

Зачувши це, інша жінка, у довгих чорних шатах, підхопилася й заверещала:

— Ти як нас щойно назвала, торгашко?

Кілкий кістяк! Та в нас на це часу нема!

Того, минулого, разу я намагалася поговорити з королівською родиною помірковано, але вони не послухали мене. І, певна річ, оце зараз із цими людцями виважені аргументи також не спрацюють.

А отже, час було припинити поводитися як служниця і стати нарешті драконкою.

— Годі! — заревіла я, стоячи за два фути від короля.

Усі присутні здригнулися й озирнулися на мене. Навіть король визирнув з-за спинки свого масивного крісла та глянув на мене, здивовано витріщивши блакитні очі.

Авжеж, я точно знала, що вони побачили — обличчя підлітка, коротке волосся, простеньку цинамонову сукню. Певна річ, якщо вони й постуляли писки на мить, то це хіба від шоку — зараз лють і спантеличення візьмуть гору.

Тому, скориставшись цією миттю, я схрестила руки на грудях і глянула на короля так спокійно й серйозно, як уміла лише Марина.

— Ніхто з вас не подужає зупинити драконів, — сказала я. — Ніхто, окрім мене.

От воно. Тиша вибухнула криками — усі кількадесят чоловіків і жінок, що оточили стіл, заголосили водночас.