Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— Ні! — вигукнула я. Були б у мене крила, я б зараз щосили ними затріпотіла. — Я не дуритиму їх і не заманюватиму, навіть для того, щоб урятувати це місто! Я ж сказала вам, що просто вмовлю їх забратися звідси миром. У вас немає жодної причини нападати на них, тим паче таким ганебним чином. Як тільки вам таке спало на думку?!

Верхня губа короля смикнулася у зневажливій посмішці.

— Дівчинко, не забувай, що ми говоримо про драконів, а не про людей. Між ними є велика різниця!

— Не така вже й велика, — озвалася я. — Значно менша, ніж мені раніше здавалося.

У відповідь він виструнчився, відвертаючись від мене.

— Юна леді, ми марнуємо час. — Король потягнувся за пером і чорнильницею. — Виконуй, що тобі наказали, бо інакше тебе кинуть до в’язниці в підвалі, щоб ти не накоїла лиха. Увагу драконів зможе привернути хтось інший. Отже…

— Жодна інша людина не подужає цього зробити, — раптом втрутилася Сілке. — Жодна, окрім Авантюрини.

Король озирнувся.

— Це ж із якого дива?

Відповідь Сілке випередила мою.

— Тому що Авантюрина — єдина, кому відомий таємний сигнал — сигнал миру для драконів.

Що? У мене аж щелепа відпала. Це було найнеймовірніше, найсміховинніше, що я колись чула!

Але Сілке тим часом вела далі:

— Як, на вашу думку, вона і вся її родина існували біч-о-біч із драконами всі ці роки без спеціального розпізнавального знака, який давав зрозуміти цим чудовиськам, що вони — їхні друзі?

Король спохмурнів.

Маг примружився.

Сілке штовхнула мене ліктем. А, так. Зараз моя черга.

— Я нікому не розповім, що це за сигнал, — хутко попередила я, скинувши підборіддя. — Це таємниця нашої родини.

Моя родина від самої думки про якісь дурнуваті таємні сигнали реготала б так, що ця кімната потонула б у диму. Однак я помітила заледве стримуваний гнів на побуряковілому обличчі короля та зрозуміла, що ми його переконали.

Він тицьнув у мене вказівцем, розтулив був рота, збираючись загорлати, але кронпринцеса всміхнулася й заговорила першою.

— Чудово, — мовила вона лагідно. — Пропоную компромісний варіант. Лорде Кракавере… — Вона кивнула магові. —…якщо ваша ласка, зберіть усіх своїх бойових магів, хай вони стануть на позиції за годинниковою вежею. Утім… — Вона кинула на мене зимний, оцінювальний погляд. — Ми не віддамо наказу атакувати, допоки Авантюрина не спробує переконати драконів мирно полетіти з міста. Авантюрино, ти згодна?

Ой лишенько!

Я звузила очі, прикипівши до неї поглядом і несамовито намагаючись збагнути, що ж ховалося за цим погідливим, безневинним виразом обличчя. Я знала це відчуття, і мені воно не подобалося.

Моя сестра Цитрина трималася так само спокійно, лагідно й упевнено щоразу, коли велемудро вмовляла мене і Ясписа зробити щось, чого нам геть не хотілося робити.

Кронпринцеса достеменно щось приховувала… але часу міркувати над цим у мене не було. Я гучно видихнула.

— Гаразд… — почала була я, та Сілке не дала мені договорити.

— Ваша високосте, — мовила вона крижаним тоном, — ви ж, поза всякими сумнівами, хотіли пообіцяти, що віддасте наказ атакували лишень після того, як Авантюрині не вдасться вмовити драконів полетіти геть миром?

Йой. Йо-о-о-о-ой! Тож он воно як! Тепер я збагнула, що мене так нашорошило.

Роздратування промайнуло обличчям принцеси.

Вона була точнісінько така, як Цитрина.

— Ви збиралися мене надурити! — видихнула я. — Ви б віддали наказ атакувати, щойно я почала б перемовини, еге ж?

А в цьому разі…

Йой.

Я люто зиркнула на неї.

— А як, на вашу думку, я мала б вижити, якби просто з-за моєї спини на драконів напали б ваші маги?

Кронпринцеса подарувала мене усмішкою, якій я не повірила ані на мить.

— Пробач, — солодкаво мовила вона. — Але що ще ми мусили робити? Урешті-решт, нікому ж із нас не відомий той ваш особливий розпізнавальний сигнал миру… Якщо ти сама вестимеш перемовини з драконами на годинниковій вежі, звідки нам дізнатися, успішні вони чи ні? У нас і справді не лишається іншого вибору, окрім як, припустивши найгірше…

Я схрестила руки на грудях. Згадка про Цитрину змусила правильну відповідь вигулькнути в мене в голові.

— Чудово, — мовила я. — Тоді я проводитиму перемовини не сама. Зі мною буде ще одна людина, яка зможе спуститися до вас і повідомити, що нічого не вийшло. Але це має бути людина, якій я довіряю. Хтось, кого оберу я сама. Хтось мого віку, не старший, щоб дракони не відчули загрози, побачивши, що я не самотою.