Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

Еге ж. Коли за мить той хлопець повернувся, його супроводжував літній чоловік із тьмяним сивим волоссям і двома яскравими смужками на наплічниках.

— Покоївка кронпринцеси? — Чоловік, примружившись, роздивився мене з голови до ніг. Сілке могла б і не стискати, попереджаючи, мені руку — я й сама стояла, похнюпившись і наче язика ковтнувши. — Я нічого про це не чув, — прогуркотів він; голос його лунав ніби з глибокої печери.

— Воно й не дивно, — кивнула Сілке. — Це сталося на шляху з палацу. — Вона знизала плечима. — Ми помітили, що її немає, ще до того, як розсілися по каретах. Тому я пообіцяла її високості, що вистежу цю дівчину й приведу назад. Бачте, вона тут новенька і перелякалася на смерть, коли почула про драконів, але тепер уже збагнула, що має виконувати власні обов’язки. Більше свою пані вона не полишить.

— Гм… — Чоловік дивився то на Сілке, то на мене. — А чому жодна з вас, дівчата, не вбрана в однострій, якщо ви кажете правду?

Я краєм ока глипнула на Сілке.

Та всміхнулася, дивлячись воякові просто в очі.

— А з якого доброго дива їй було лишатися в однострої після втечі? Вона дурна, але ж не такою мірою! А щодо мене — кронпринцеса воліє, аби я діяла під прикриттям, лишаючись її очима й вухами в місті…

Вона схилила голову до плеча, вивчаючи його так само відверто, як до того він сам роздивлявся мене.

— А тепер, майоре, маю питання до вас : хто ж ми такі, на вашу думку, якщо ви відмовляєтеся повірити, що я кажу правду? Може, ви вважаєте, що ми — замасковані дракони?

Вона форкнула, а я міцніше затиснула вбрання-лусочку.

— Не знаю, чому аж так настрашені ви, але можу зізнатися, чого побоююся я сама… Мене лякає реакція кронпринцеси, коли вона дізнається, що ми тут балачки правимо, попри те що мені наказали привести її нову покоївку назад якомога швидше. Отже… — Вона ступила крок уперед, відпустила мою руку й глянула йому просто в очі. —…якщо у вас іще залишилися якісь запитання, — мовила Сілке солодкаво, — то, може, ви поставите їх особисто її високості?

Я завжди знала, що в Сілке було щось драконяче. Але зараз, коли вона зверхньо витріщалася на цього височезного чоловіка, я мало не всерйоз бачила лусочку, яка цілком заслужено виблискувала на її шкірі.

«Є ще така річ, як дружба», — сказала вона мені на базарній площі.

І от лише зараз я збагнула, що саме вона тоді мала на увазі. Тому що знала: відтепер я завжди битимусь на її боці.

Чоловік дивився на неї, і в нього на щоках ходили жовна. Його рука ковзнула на руків’я меча. Аж потім він відступив і кивнув.

— Гаразд, — пробурмотів він голосом, що скорше скидався на розлючене гарчання. — Лейтенанте! — Він кивнув молодшому воякові. — Не лишайте їх самих у королівських покоях. Я хочу, щоб ви особисто провели їх до кронпринцеси й послухали, що вона їм скаже. А потім доповісте мені.

Сілке на це кивнула — холоднокровно й згорда.

— Дякую, майоре. Певна річ, так і буде. — Вона розвернулася до мене, та цього разу хапати за руку не стала. — Ходімо, Ево.

А от це я їй ще згадаю!

Але згодом.

А поки що я рушила за нею й молодим лейтенантом повз нескінчені ряди озброєних вояків, що стояли на майдані. Відтак ми пройшли крізь височезні, із залізними скобами дубові двері ратуші. Коли вони з лиховісним гуркотом зачинилися за нами, у мене навіть не виникло бажання переможно заревіти.

Отже, Сілке свою частину нашої угоди виконала. А зараз настала моя черга. Я переймалася щодо того, як розмовлятиму з власними родичами… а от як пояснити ситуацію королівській родині, зеленого поняття не мала. Особливо після того, як вони відмовилися слухати мене, коли я намагалася поговорити з ними тоді, у «Шоколадному серці».

Людське суспільство було аж надто складне. Чому я не могла просто загарчати на людей, щоб змусити їх зробити те, що мені було треба?

Аж раптом звідкись звіддаля гримнули крики. Вони луною розійшлися широкими підвалами ратуші — схоже, цим методом, який я щойно обмірковувала, хтось уже вирішив скористатися.

Тут, усередині будівлі, вояків також виявилася сила-силенна. Вони незрушно, наче кам’яні боввани, виструнчилися вздовж широких сріблясто-білих коридорів, між витонченими мармуровими статуями й високими вікнами. Усі вони стовбичили з відсутнім виразом обличчя, жодним чином не реагуючи ані на крики звіддаля, що дедалі гучнішали, ані на нас, що крокували просто в них під носом. Лише очі поблискували під металевими шоломами — тільки це й відрізняло вояків від невидющих статуй, що стояли тут-таки.