З верхівки цієї башти все було видно. І саме людину, яка там стоятиме, першою побачать дракони.
— Чудово, — звернулася я до Сілке й показала на вежу з дзиґарем над нашими головами. — Усе, що мені треба, — це потрапити туди, нагору.
— Та невже? — зітхнула Сілке. — Що ж, щасти тобі з цим задумом… — Вона стиснула мою руку й тицьнула в бік майдану перед будівлею, де юрмилися люди в чорно-червоних одностроях. Усі вони мали зброю, яка виблискувала на сонці. — Бо спочатку тобі доведеться пройти повз них.
Я похмуро дивилася на лави виструнчених чоловіків в одностроях. Щонайменше сотня — усі озброєні до зубів — заступала нам шлях.
— І що вони тут роблять?
— Найімовірніше, захищають королівську родину й Таємну раду… — Сілке закусила нижню губу й насупилася. — Я знала, що тут буде почесна варта, але не очікувала, що вояків буде аж стільки. Мабуть, члени Таємної ради планують відсидітися в ратуші, якщо почнеться облога. Напевне, це буде остання лінія захисту міста. За цими кам’яними мурами королівська родина й лорд-мер будуть у безпеці.
— У безпеці? — форкнула я зневажливо, точнісінько як Марина. — Вони що, справді вважають, ніби дракони не зможуть підпалити камінь?
Очі Сілке раптом розширилися й стали просто величезними.
— А що, зможуть?
Я знизала плечима.
— Ми ж говоримо про драконяче полум’я, а не про коминок на кухні…
— Але… ні, не зважай. — Сілке розправила плечі. — Згодом тобі доведеться пояснити, звідки ти все це знаєш. Проте зараз… — Вона суворо глянула на мене. — Кулаки не стискати. В очі нікому не дивитися. Затям, ти звичайна покоївка, яка працює на когось на кшталт цієї жахливої Ґрети. Ти знаєш, як воно. Голову схили… і гайда!
Вона вхопила мою руку й рушила вперед, потягнувши мене за собою.
Але не встигла Сілке ступити й п’яти кроків, як її гукнули.
— Агов, ви! — Солдат, який на вигляд був не старший за Дітера, заступив нам шлях, витягаючи меч. — Що це ви робите попід стінами ратуші?
— А ви як гадаєте? — поцікавилася у відповідь Сілке. Я пильно витріщалася собі під ноги, пам’ятаючи про її наказ, але навіть з голосу подруги зрозуміла, що та завела очі. Сілке важко зітхнула, а відтак смикнула мене до себе й штовхнула вперед.
Зціпивши зуби, я дозволила їй це зробити.
— Я нарешті відшукала покоївку кронпринцеси, — мовила Сілке. — Вона вже чи не на іншому краю міста була, коли я її знайшла. Вирішила накивати п’ятами, дурепа.
— А-а-а… Гм-м-м… — Голос юнака тепер звучав трохи лагідніше, але я відчувала, що він пильно роздивляється мене від маківки до п’яток. Кожен дюйм моєї шкіри аж вогнем пекло від обурення. Понад усе мені кортіло звести очі й вискалитися, щоб він позадкував, і…
«Ні! — наказала я сама собі подумки. — Я не дракон! Не зараз!»
Здається, минула ціла вічність, аж нарешті солдат форкнув і похитав головою.
— Злякалася й гайнула геть? Залишила свій пост? — Голос цього разу прозвучав упевненіше, наче цей парубок аж виріс на кілька дюймів від того, що зітнувся з кимось, хто ще більше перепудився, ніж він сам. Ба більше, тепер він говорив солодкаво й зверхньо. Аж тоді простягнув руку й схопив мене за підборіддя. — Не хвилюйся, серденько. Ми подбаємо про всіх драконів, які загрожуватимуть цьому місту!
«Та моя родина ковтнула б тебе за мить», — гримнула я подумки. Але щосили тримала рот на замку й навіть не спробувала вкусити його за палець, коли він нарешті відпустив моє підборіддя.
— Йой, та ви ж знаєте, які вони неосвічені, ці посполиті… — звернулася до нього Сілке. — От ви родом з Драхенбурґа, еге ж? Це аж кидається у вічі!
Вояк виструнчився й скинув підборіддя.
— Так!
— Так я й знала, — кивнула Сілке. — І достеменно знаєтеся на власній справі. — Вона нахилилася до нього з довірчим виглядом, не відпускаючи моєї руки. — Давайте-но краще відведемо цю дурепу назад до кронпринцеси, і то якнайшвидше. У такий час знехтувати власними обов’язками перед королівською родиною…
— Певна річ! — вояк розвернувся. — Почекайте тут!
Він покрокував геть, рухаючись розмірено, наче один із тих механічних солдатиків, що їх я бачила у вітрині іграшкової крамниці під час вихідного по обіді. Уявити, що оце створіння вийде на герць із моїми родичами…
— Якщо він іще бодай пальцем торкнеться мого обличчя, я його з’їм, — процідила я крізь зуби.
— Щодо нього вже можеш не перейматися, — мовила Сілке. — Попереду другий раунд.
Читать дальше