Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— Схоже, вона просто ідеальна, — мовила я кисло. Про таких-от старших сестер мені було відомо геть усе. Значно поблажливіше, визирнувши у вічко, я глянула на молодшу з дівчат за столом. Шкіра в неї було така ж світло-смаглява, як у її сестри, і темне густе волосся було так само гарно зачесане, але вираз її обличчя був зовсім інший. Її старша сестра лагідно всміхалася й розмовляла про щось з їхнім рум’яним і кремезним білявим батьком. Тим часом крізь вітрину до крамнички зазирало дедалі більше облич. Ані сам король, ані його старша донька, здається, навіть не зважали ні на юрбу, що товклася зовні, ні на те, що інші клієнти витріщалися на них і шепотілися. Проте молодша принцеса сиділа, згорбившись, і, судячи з обличчя, почувалася ні в сих ні в тих. Придивившись, я побачила, що пальцями вона нервово тарабанить по стільниці… аж якоїсь миті її сестра потягнулася до неї, і, так само лагідно всміхаючись, владно накрила її долоню своєю.

Еге ж. Я дуже добре знала старших сестер.

А ще на жодному з цих відвідувачів не було корони. Навіть на кронпринцесі. От і маєте це людське вельможне панство…

Зітхнувши, я відступила й дозволила Горсту повісити тарілку на місце, затуливши вічко. Він аж сяяв усмішкою… аж доки йому в очі не впала Марина.

— Що це ти таке робиш?

Марина, зіщуливши очі, переливала до келиха шоколадний крем.

— На що це схоже, Горсте? Навіть ти міг уже б збагнути, що зазвичай роблять на кухні.

— Але ж… — Він похитав головою, вражено вибалушивши очі. — Ти хіба не чула, що я сказав? Королівська родина…

— …воліє гарячого шоколаду, — завершила за нього Марина. Вона охайно виставила вісім келихів із шоколадним кремом на тацю, якусь мить роздивлялася їх, ледь схиливши голову, а відтак заходилася пересувати — келихи нагадали мені пташок, що змінювали місце в зграї. — Я в курсі. І я виконаю їхнє замовлення… щойно матиму час.

Горст запустив обидві руки у волосся.

— Чи ти геть здуріла?

Очі Сілке розширилися.

— Е-е-е-е… може, ви б трохи тихіше сварилися? Я не певна, що ця стіна аж такою мірою тлуста.

— Твоя правда. — Марина стримано всміхнулася до келихів із шоколадним кремом. — Ми ж не хочемо налякати наших клієнтів, еге ж? — Вона переставила один із келихів, примружившись, глянула на те, що вийшло, і потягнулася до іншого.

— Ти!.. — Горст спробував був вихопити в неї тацю.

Марина вхопилась за її інший бік. Келихи тривожно задзеленчали.

— Обережно, — попередила вона з якоюсь геть драконячою посмішкою. — Якщо виплеснеться бодай краплинка, я змушена буду все готувати наново. І тоді королівській родині доведеться дуже довго чекати, як гадаєш?

— Та що з тобою таке?! — вигукнув Горст. Він відступив на крок, важко дихаючи. — Ти що, уторопати не можеш, що нам нарешті випала нагода, про яку ми стільки мріяли? Ми ж тоді зможемо все змінити! Якщо королівській родині сподобається твій шоколад — якщо кожна газета в цьому місті повідомить, що вони прийшли сюди, спробували твій гарячий шоколад і він припав їм до серця!..

Вуста Марини стиснулися.

— Мені начхати, сподобається мій шоколад королівській родині чи ні, — мовила вона. — Я не для того його роблю.

— Та це ж не… не… Дідько! — Горст угатив кулаком по стіні, і декоративна тарілка дзенькнула.

Я не зважала на нього. Щодня я дедалі краще розуміла людську міміку, особливо Маринину, але зараз в її обличчі було щось, чого раніше мені не доводилось бачити. Я придивилася пильніше, намагаючись зрозуміти, що воно таке.

— Ти хоч уявляєш, що ми за крок від цілковитого банкрутства? — Горст глянув на стіну, по якій щойно вгатив. — Якщо найближчим часом у нас не з’явиться достатня кількість нових відвідувачів… чи якщо наше велике цабе-шоколатьє влаштує чергову істерику, звівши на пси останню нагоду втриматися на плаву…

— Та годі вже! — гримнула Марина. — Тобто саме я завжди все псую, еге ж? Це саме моя провина, що наша справа конає — ти це маєш на увазі? Це я винна, що сюди ніхто не потикається!? І до біса те, що я маю лише поратися біля шоколаду! Це не я мушу опікуватися відвідувачами, чи… — її голос зірвався, і Марина затнулася.

Я ще ніколи не бачила, щоб моя наставниця демонструвала таку слабкість. Я ступнула до Марини, ладна захищати її, поки вона загоюватиме постраждалу луску.

— Усе буде гаразд, — звернулася я до неї. — Ви…

— От щодо неї достеменно можна не перейматися, Авантюрине, — буркнув Горст. — Вона просто влаштувала істерику, намагаючись у такий спосіб довести, що значно важливіша за членів королівської родини. Дозволь-но я тобі дещо скажу, Марино! — вискалився він до неї. — Це не так!