Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— І що там написане? — вимогливо спитала я, коли терпець остаточно урвався.

— Краще сама подивися. — Марина підтиснула губи, передаючи мені аркуш. — Особливо, якщо це ти доклала до цього руку.

— Гм. — Сілке прокашлялася, прочищаючи горло. — Власне, Авантюрина доклала до цього руку хіба частково. Розумієте, вона доручила мені взятися за вирішення вашої проблеми, але, коли дійшло до, так би мовити, матеріального втілення, разом із написанням і друком…

Я стала роздивлятися аркуш, який тримала в руках, — і голос Сілке віддалився. Це була друкована рекламна листівка, така сама, які вкрили місто, лежали, знехтувані, на тротуарі й були прикріплені до ліхтарних стовпів. Гарненьким, вигадливим шрифтом на ній було надруковано:

Цим засвідчуємо, що, попри всі чутки, які свідчать на користь протилежного, шоколатьє з «Шоколадного серця» ніколи не визнавала, що є харчемагом. Також вона жодного разу ані публічно, ані в приватній розмові не погоджувалася з тими, хто стверджував, буцімто харчемаг бере участь у створенні її унікального шоколаду. Натомість вважає, що суспільство має знати: вона шокована й розлючена через ці позбавлені підстав нарікання стосовно її славетного полум’яного гарячого шоколаду й інших духмяних і неповторних смаколиків, які ви маєте змогу скуштувати виключно в шоколадному будинку «Шоколадне серце» на вулиці Кенінґштрассе, 13, у Третьому районі.

Певна річ, оскільки вона не дозволяє стороннім заходити до своєї кухні й нікого з відвідувачів туди не пускає, беззаперечних доказів не-магічного походження її шоколаду ми надати не можемо.

Але ми впевнені, що всім притомним громадянам вистачить чесного слова славнозвісної шоколатьє-відлюдниці стосовно того, що жодна магія не була залучена до створення її вишуканих смаколиків, хай навіть яким непереконливим може здатися це твердження…

Я перегорнула аркуш, але текст уривався. Уривався так несподівано, наче… наче натякав на щось. Це мені не сподобалося. Від самої думки про харчемагів у мене перехопило дух. Спина в тому місці, де мали бути крила, несамовито зачухалася. Мені довелося роздратовано струснути плечима, щоб переконатися, що їх там і досі немає.

— Що це?

— Бздура якась, — форкнула Марина. — От що воно таке!

— Це реклама! — вигукнула Сілке. — І просто чудова! — Вона широко нам усміхнулася. — Отже, щодо моєї винагороди…

— Реклама? — Марина скинула руки. — Радше вже брехня й наклеп! Наче я не здатна впоратися з власним шоколадом без допомоги якогось харчемага-нероби, що вештатиметься моєю кухнею!

— Але ж тут написано, що ви не користуєтеся допомогою харчемага! — нагадала я їй, показуючи на аркуш. — Дивіться-но, це ж кілька разів тут повторюється!

— Ти справді так вважаєш? — Вона, роздратовано загарчавши, вихопила в мене листівку. — А тепер глянь-но ще раз, юна леді, і цього разу ввімкни голову! Ці слова кажуть одне, але мають на увазі геть інше!

— Та це ж ідеальна реклама! — наполягала Сілке. — Ніхто, навіть лорд-мер не матиме змоги стверджувати, що ви збрехали!

— Але кожний, хто прочитає цю бздуру, вирішить, що я тут, у себе на кухні, ховаю харчемага! — Марина рвучко розвернулася, звинувачувально змахнувши листівкою. — Не знаю, як тобі у твоєму віці спала на думку така ідея, дівчинко, а тим паче як ти спромоглася це надрукувати, але з усіх найобурливіших, найнедоречніших, найпомилковіших, найнедоладніших…

Двостулкові двері розчахнулися, і до кухні увійшов Горст, такий блідий і розгублений, що навіть Марина затнулася на півслові. Двері захряснулися в нього за спиною.

— Ну? — вигукнула вона. — Що ще? Яка ще біда сталася?

Горст не відповів. Звів руку. Вона тремтіла, і в ній була та сама знайома біла листівка.

— А, то от у чому річ… — мовила Марина. — Я знаю, це нісенітниця, але…

— Ні, — видушив Горст, голос його тремтів. — Річ це в тім. — Листівка затріпотіла й випала з його пальців на підлогу. Він потупив очі, наче не тямлячи, як вона туди потрапила. — Ну, тобто..

Він скуйовдив тремтливою рукою короткі й густі чорні кучері й глибоко зітхнув. Коли він знову заговорив, голос уже трохи більше скидався на його звичний глибокий тон.

— Ця листівка — чудовий задум, слово честі, і нам треба знайти того, хто за цим стоїть, і віддячити йому від усього серця…

— Ага! — Сілке переможно скинула голову й посміхнулася. — А я ж казала!

— Але…

Горст наче й не чув. Навіть не помітивши, що його перервали, він знову втупився в Марину, судомно глитаючи.