Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— Гм-м-м-м… — Марина похитала головою. Але, коли вона озирнулася до мене, я помітила, що в кутиках її вуст зачаїлася посмішка.

Горст також посміхався і мав розпружений вигляд — таким я, здається, досі жодного разу його не бачила. Утім, коли я слухняно звелася з-за столу з недопитою чашкою гарячого шоколаду, його обличчя раптом заклякло й спохмурніло.

— Чекай-но. Марино, ти хоч у курсі, котра зараз година? Більшість підмайстрів о такій порі…

— Певна річ, я знаю, котра година, — озвалася Марина. — Зараз вечір. І це означає, що її вихідний по обіді вже завершився, так? Отже, вона може припинити бити байдики й узятися до роботи.

— О, так, — мовила я зі щирою вдячністю, допиваючи гарячий шоколад одним пекучим ковтком. — Зараз достеменно час братися до роботи.

Ніщо не могло відтягнути мене від моїх переживань краще, ніж аромат шоколаду. Протягом наступних кількох днів я занурилася в нього, аж допоки не втратила змогу помічати щось інше. Тому, коли чотири дні по тому насуплений Горст зайшов крізь двостулкові двері та глянув на мене, я трохи злякалася.

— Тут дехто воліє тебе бачити, — сповістив він.

— Мене? — Я саме розмішувала шоколадний крем і не мала змоги зупинитися ані на мить, але й собі теж насупилася й похитала головою. — Це, мабуть, якась помилка.

— Дуже люб’язно, — зауважила Сілке, виринаючи в нього з-за спини. — Ти що, уже забула про наші плани?

Сьогодні вона була вбрана в мальовничий червоний сюртук і прості чорні штани. Руки звично ховала в кишенях, але зараз, коли зацікавлено роззиралася довкола, очі в неї були широко розверсті, а обличчя здавалося молодшим.

— Мушу визнати, Авантюрино, я просто вражена.

— Ем-м-м… — страдницьки почав був Горст. — Марино…

— Ось! — Марина віддала йому тацю з філіжанками гарячого шоколаду. — Іди, підлещуйся до багатіїв і тішся з того. Ану киш! — Коли двері за Горстом зачинилися й у кухні залишилися тільки ми з Сілке й вона, моя винаймачка розвернулася до мене й насупилася.

— А скажи-но мені, підмайстрине, — мовила вона оманливо лагідно, — я що, найняла тебе задля того, щоб ти влаштовувала вечірки в мене на кухні?

— Це не просто візит чемності. — Сілке вийняла руки з кишень і вишукано вклонилася Марині. — Це скорше ділова зустріч. Гадаю, Авантюрина повідомила вас, на які комісійні я сподіваюся?

Марина не відповіла. Вона повернулася до мене, звівши брови, і я відчула, що в повітрі наче зависла грозова хмара.

Йо-о-ой, кілкий кістяк.

— Забула, — мовила я і заскреготала зубами, коли Сілке й собі звела брови й глянула на мене так само несхвально. — У мене ж справи були!

— Ще більше, ніж зазвичай. — Марина звузила очі, а наступної миті рвучко озирнулася до Сілке. — І як до цього причетна ти, дівчинко?

— Ну-у-у-у-у… — Сілке посміхнулася й витягла аркуш паперу з внутрішньої кишені сюртука. — Я подумала, що заскочу й покажу вам оце. Ви здивуєтеся, коли дізнаєтеся, скільки копій уже гуляє містом, хоча перший примірник з’явився лише вчора зранку.

— Тобто? — Марина взяла папірець у Сілке, перш ніж я встигла простягнути руку. — Гм… — Насупившись, вона пробіглася очима згори вниз, відтак насупилася ще дужче, знову звела очі й перечитала все спочатку.

Я чекала, ще й досі помішуючи шоколадний крем і відчуваючи, як перший паросток боязкої цікавості проривається крізь добровільне заціпеніння останніх кількох днів. Потішена усмішка Сілке була доволі промовиста. Сама вона стояла, зціпивши руки за спиною й легенько погойдуючись на підборах.

До кухні сьогодні надходило значно більше замовлень, ніж зазвичай, отже, я мала здогадатися.

Я не здогадалася, тому що старанно не пускала в думки нічого, за винятком шоколаду. Це була єдина безпечна річ, про яку я могла дозволити собі думати, щоранку прокидаючись після пропасних снів, у яких блукала нескінченними тунелями рідної печери, а родичі гукали мене звіддаля.

Я ненавиділа ці сни. Вони наче зумисне намагалися зробити мене нещасною, а це було нечесно, ще й не мало жодного сенсу. Адже була вагома причина для того, щоб не дозволяти собі думати про це. Сам факт того, що я втратила родину, був жахливий, а перейматися з цього приводу було ще гірше!

Цього було достатньо, щоб назавше зневіритися.

Але Горст щойно відніс одразу дев’ять порцій гарячого шоколаду до зали, і зараз ми вже готували наступне замовлення. Клієнти чекали на вісім келихів солодкого шоколадного крему. Отже, за останні двадцять чотири години, упродовж яких я не звертала уваги на те, що відбувалося довкола мене, щось достеменно змінилося.