Стефани Бёрджис - Дракон із шоколадним серцем

— Не зважай, — мовила вона. — Хочеш лишитися загадкою? Але я все одно колись розгадаю її — так само як збагнула, що таке той твій шоколадний будинок. А поки що можеш довірити мені вирішення своєї проблеми.

Вона глянула на небо — уже вечоріло — і зітхнула.

— Мені треба повертатися на берег, бо Дітер казитиметься. Але не хвилюйся, Авантюрино… уже незабаром ти отримаєш від мене звістку.

Вона рушила геть, насвистуючи собі під ніс, і я майже чула, як коліщатка в її мозку обертаються, вигадуючи новий план.

Усе ще всміхаючись, я відвернулася.

Певна річ, драконам не потрібні люди-друзі. Але якби були потрібні…

Вона стала б доброю подругою.

Треба було повертатися до роботи, якщо я мала намір умовити Марину й Горста заплатити ті гроші, що їх я пообіцяла Сілке. Але повернутися просто зараз я не могла. Мені наказали не потикатися до «Шоколадного серця» аж до вечора, а якщо Марина чогось сподівалася від своєї підмайстрині, то це послуху. Отже, замість того, щоб рушити до будинку, я заходилася звільна вештатися вулицями Драхенбурґа, спостерігаючи за всіма дивницями людського міста.

Упродовж останнього тижня я дізналася чимало нових слів і понять, але й досі мене вражало те, чого могла сягнути людська вигадливість.

У крамницях Драхенбурґа продавали все що завгодно, і навіть таке, чого я уявити була неспроможна. Тиняючись із одного кварталу до іншого, я зазирала до кожної вітрини, повз яку проходила. Я бачила височезні, схожі на башти торти, і крихітні скляні слоїки, від яких нестримно пахтіло таким їдким штучним ароматом, що я починала чхати, щойно він долинав до мене крізь відчинені двері крамниць. Я проходила повз яскраві, барвисті кав’ярні, де було повно балакучих жінок і дітлахів, і ресторації зі стінами, забраними темними панелями, — там роєм роїлися чоловіки, які курили й читали газети. А ще тут були крамниці з такою кількістю вщент заставлених книжками полиць, що мій брат Яспис аж загарчав би від жадібності, щойно їх побачивши.

Мені впала в око неймовірна дивовижа — вітрина, заставлена іграшками, де ціла армія крихітних дерев’яних чоловічків крокувала маршем туди й назад, тримаючи мацюпусіньку зброю. Помаранчево-зелені дерев’яні дракони загрозливо махали барвистими крилами на тих крихітних людців, зачаївшись у кутку вікна, а їхні пащеки були в червоних краплях фарби, що мала означати кров.

Я так заздрила цим драконам!

Я б і далі роздивлялася ці химерні іграшки — дідо ніколи не приносив нам нічого такого! — але вже за мить мене відштовхнула в бік юрба людських дітей у супроводі літньої сивої жінки, яка позіхнула й знизала плечима, угледівши мене. Малеча ж кинулася пропихатися повз мене, відштовхуючи одне одного ліктями від вітрини.

Але тиснява тут була не тільки в крамницях. Навіть ліхтарні стовпи були в якихось папірцях, наклеєних чи прикноплених, — ці аркушики сповіщали про якісь крамниці чи прийдешні події. Клапті папірців літали над брукованою вулицею, падаючи під копита коням, по них тупцяли сотні перехожих, які сновигали туди й сюди, ані на мить не сповільнюючи руху. Дракони ніколи б не зголосилися жити в такій тисняві з тисячами й тисячами інших істот обіч. Адже тут місця не було навіть для того, щоб розправити крила чи голосно загарчати, повідомляючи, що ця простора територія належить лише їм.

Тут що, геть нікому не потрібен простір, щоб дихати?

Я замислилася над цим, сповільнивши крок і похмуро споглядаючи натовп довкола. Аж раптом іззаду до мене наблизилася галаслива купка якихось людей. Вони підступилися так близько, що останньої миті я мусила відсахнутися, щоб мене просто не збили з ніг. Я вже ладна була гримнути на них — аж тоді помітила їхні промовисті чорні шати. Рот мій сам собою заклацнувся, а в грудях усе стиснулося в грудочку від несподіваного нападу паніки. Я заклякла, наче безпорадна тваринка, якій нема де сховатися.

Бойові маги! Мене ціле життя попереджали, що від них слід триматися якнайдалі. «Не дозволяйте їм себе побачити, — казав дідо. — Аж допоки з того моменту, як затвердіє ваша луска, мине принаймні сотня років, розвертайтеся й летіть геть якомога швидше, щойно добачите цю чорну оболонку!»

Але ці бойові маги й гадки не мали, що йдуть повз замаскованого дракона. Вони навіть не глянули на мене, коли проходили повз, — надто вже захопилися суперечкою.

— Хай там що собі думає король, ми не можемо вдавати, ніби нічого не відбувається! Над віддаленими провінціями були помічені п’ять драконів! Щось сколошкало цих чудовиськ уперше за кілька десятиріч. Якщо вони готуються до серйозного нападу…