Эрин Хантер - Вогонь і крига

Високозорий кивнув на знак згоди. Тоді повернувся до Клану й оголосив, що вони мають заночувати тут. Королеви і старійшини нараз бухнулися на землю, незважаючи на дощ, а вояки і новаки збилися в гурток, ділячись на мисливські патрулі.

Вогнесерд із Сіросмугом приєдналися до них.

— Не знаю, чи добре тут поведеться із полюванням, — нявкнув Вогнесерд. — Надто вже багато Двоногів.

Ніби погоджуючись, живіт Сіросмуга гучно забурчав. Решта вояків глянули на нього здивовано і заразом співчутливо. А тоді зненацька завмерли, почувши шелест у траві позаду. Вітряні вояки негайно наїжачились і повигинали спини, випустивши гострі кігті, але Вогнесерд із Сіросмугом зраділо озирнулися. Вітер доніс до них знайомий запах рідного кубла.

— Круколапе! — видихнув Вогнесерд, коли лискучий чорний кіт випірнув із високих трав.

Вогнесерд кинувся до свого старого друга і тицьнувся в нього носом.

— Хвала Зоряному Кланові, ти в безпеці! — промуркотів він.

Тоді відступив назад і зачудовано глянув на Круколапа. Що трапилося з цим худорлявим, пошрамованим новаком? Кіт перед ним був дужий і гладкий, а його шерсть, зазвичай тьмяна, зараз вилискувала під дощем.

— Вогнелапе! — здивовано нявкнув Круколап.

— Вогнесерде, — виправив його Сіросмуг. Він підійшов уперед і торкнувся носа чорного кота. — Ми тепер вояки! Я Сіросмуг.

— Ви знаєте цього кота? — форкнув Мертвоніг.

Вогнесерда аж пересмикнуло від ворожості в його голосі. Він глянув на усіх цих наїжачених Вітряних котів і подумки вилаяв себе за те, що назвав Круколапа на ім’я. Залишалося хіба сподіватися, що вояки Високозорого були надто далеко, щоб це розчути. Якщо Вітряний Клан заговорить про це на Зборищі, звістка рознесеться серед Кланів, як лісова пожежа. Адже Круколап вважався мертвим!

— Він самітник? — запитав Одновус.

— Він допоможе нам знайти їжу, — швидко відповів Вогнесерд, зиркнувши на Круколапа.

Чорний кіт кивнув.

— Я знаю тут хороші місцини для полювання! — нявкнув він.

Його шерсть навіть не зворухнулася під усіма цими ворожими поглядами. «Як же він змінився!» — подумав Вогнесерд.

— Чого б то він нам допомагав? — наполягав Мертвоніг.

— Самітники допомагали нам і раніше, — пояснив йому Сіросмуг. — Один якось урятував нас від нападу щурів на цьому-таки місці.

Круколап виступив уперед і схилив голову на знак пошани, перш ніж звернутися до вояків Вітряного Клану.

— Дозвольте вам допомогти! Я завдячую своїм життям Вогнесердові та Сіросмугові, а якщо вони подорожують із вами, то й ви — друзі.

Він підвів очі й подивився на Вітряних котів. Ті відповіли поглядом на погляд, але цього разу радше втомлено, аніж вороже. Дощ усе посилювався, і зараз, із намоченим хутром, вони виглядали ще більш кощавими, ніж будь-коли.

— Я піду знайду Ячменя, — нявкнув Круколап. — Він також допоможе.

Круколап повернувся і зник серед високих трав.

Очі Високозорого аж палали цікавістю, але він запитав лише:

— Ми можемо йому довіряти?

Вогнесерд зустрів його погляд.

— Цілком.

Високозорий кивнув своїм воякам. Вони розгладили шерсть на плечах і повсідалися.

Вогнесерд промок уже майже до шкіри, поки Круколап повернувся. Цього разу з Ячменем. Вогнесерд привітав цього чорно-білого самітника дружнім нявкотом. Приємно було знову з ним зустрітися.

Ячмінь кинув короткий погляд на промоклих котів і нявкнув:

— Треба знайти вам якесь гарне укриття. За мною!

Вогнесерд стрибнув на рівні, радий розім’яти закостенілі лапи. Сіросмуг рвонув одразу ж за ним, а от коти Вітряного Клану позадкували, в їхніх очах читалися страх і підозра.

Високозорий підморгнув своїм воякам.

— Ми маємо їм довіряти, — гарикнув він, тоді повернувся і рушив услід за самітником.

Один за одним Вітряні коти рушили вслід за своїм провідником.

Ячмінь із Круколапом провели їх попід живоплотом на сусіднє поле. Там, у закутку, серед кущів ожини і кропиви, стояло покинуте гніздо Двоногів. Стіни зяяли дірками на місці виламаного каміння, від даху залишилася хіба половина.

Вітряні коти перелякано вирячилися на будівлю.

— Ви мене туди не затягнете! — пробурмотів один зі старійшин.

— Двоноги більше не приходять сюди, — запевнив Ячмінь.

— До того ж тут сякий-такий притулок від дощу, — переконував Вогнесерд.

Один новак гучно прошепотів:

— Не дивно, що він хоче заховатися у гнізді Двоногів — народжений кицюнею завжди буде кицюнею.