Эрин Хантер - Вогонь і крига

— Ми перейдемо з вами, — нявкнув Вогнесерд.

Він глянув на Сіросмуга і кивнув:

— Сіросмуже, скажеш, коли безпечно буде перейти.

Вогнесерд підійшов, щоб узяти кошеня Ранньоквітки, але та відступила назад, прищуливши вуха. Вогнесерд зазирнув у саму глибину її переляканих бурштинових очей і зрозумів: вони з кошеням житимуть або помруть разом.

— Зараз! — на крик Сіросмуга Вогнесерд із Ранньоквіткою ступили на Громошлях. Старійшини дріботіли вслід за ними, замикав процесію Сіросмуг. Час, здавалося, спинився, коли старійшини повільно шкутильгали через дорогу на своїх закостенілих, пошрамованих у битвах лапах. «Якщо зараз з’явиться потвора, ми всі станемо свіжиною», — подумав Вогнесерд. До протилежного узбіччя залишалося ще кілька стрибків кроля.

— Швидше, — поквапив Сіросмуг. Старійшини спробували, але один одразу ж спіткнувся, так що Сіросмугові довелося допомагати йому підвестися.

Вогнесерд почув віддалений гул потвори.

— Уперед, швидко! — прошипів він Ранньоквітці. — Ми приведемо старійшин.

Ранньоквітка кинулася вперед. Її кошеня пискнуло, вдарившись об твердий ґрунт. Вогнесерд із Сіросмугом притиснулися до худорлявих тіл старійшин, тягнучи їх за собою вперед. Гуркіт потвори дедалі гучнішав.

Вогнесерд схопив найближчого старійшину зубами за карк і потягнув його за собою, а тоді повернувся до наступного і виштовхнув його на узбіччя. Потвора ревіла все ближче. Вогнесерд заплющив очі та приготувався.

Пролунав скрегіт, і почувся кислий сморід, який забивав горлянку. А тоді знову загуркотіло, потвора пришвидшилась і зникла вдалині. Вогнесерд розплющив очі та роззирнувся. Сіросмуг припав до землі посеред Громошляху — неушкоджений, але із широко розплющеними очима, схожими на два місяці у повні. Трохи попереду Сіросмуга на землі лежав старійшина, ще двоє тремтіли біля узбіччя. Потвора мчала геть від них, її гуркіт затихав удалині Громошляху. Хвала Зоряному Клану! Біда оминула їх усіх.

Усе ще тремтячи, Вогнесерд глибоко вдихнув.

— Ходімо, — нявкнув він останньому старійшині. — Майже прийшли.

Високозорий із Мертвоногом також перейшли дорогу та зібрали увесь переляканий Клан на узбіччі.

Одновус торкнувся своїм носом Вогнесерда.

— Ти готовий був померти за нас, — пробурмотів він. — Вітряний Клан ніколи цього не забуде.

Позаду них залунав голос Високозорого.

— Одновус має рацію, ми вшануємо вас обох у наших розповідях. Але треба йти далі, — провадив він. — Попереду ще далека дорога.

Поки коти готувалися вирушати, Вогнесерд підійшов до Ранньоквітки. Вона саме вилизувала своє кошеня.

— З ним усе гаразд? — запитав Вогнесерд.

— О, так, — відповіла Ранньоквітка.

— А з тобою?

У відповідь — тиша.

Замість Ранньоквітки відповіла стара сіра королева.

— Не переймайся, — нявкнула вона. — Далі я візьму кошеня.

Клан вирушив попід живоплотом уздовж Громошляху аж до місця, де він повертав на стежку крізь ліс. Тутешні запахи, здавалося, заспокоїли котів Вітряного Клану, але й утома брала своє — вони йшли ще повільніше, ніж до цього. І коли дісталися до огорожі на протилежному кінці стежки, Вогнесердові довелося докласти всіх зусиль, щоб допомогти найслабшим котам її здолати.

Сонце давно вже проминуло зеніт, і Вогнесерд нарешті помітив віддалік оселю Двоногів. З надією він принюхався до повітря, але Круколапа й духу не було чутно. Вогнесерд відчув скорботні докори сумління і спробував відігнати наполегливі думки про те, що йому не слід було посилати свого друга сюди самого.

Над Високими Скелями скупчилися темні хмари, які закривали призахідне сонце. Холодний вітер куйовдив котячу шерсть, а з вітром прилетіли і перші краплі дощу.

Вогнесерд глянув на Вітряних котів. Вони ніяк не витримають мандрівку через цю довгу і мокру ніч. Він також втомився, а ще вперше, відколи з’їв трави Жовтоіклої, почав відчувати голод. Короткий погляд на Сіросмуга виявив, що його друг почувається не краще. Великий сірий вояк опустив хвоста і прищулив вуха, закриваючись від дощу.

— Високозорий, — покликав Вогнесерд. — Мабуть, невдовзі нам доведеться зупинитися і пошукати притулку на ніч.

Провідник Вітряного Клану спинився і зачекав, поки Вогнесерд порівнявся з ним.

— Згоден, — нявкнув він. — Тут є канава, можемо перебути там до світанку.

Сіросмуг і Вогнесерд перезирнулися.

— Краще нам спати під живоплотом, — запропонував Вогнесерд. — Тут у канавах водяться щури.