Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Тож якось увечері, коли Купер уже вкладався спати, його насторожений слух вловив шкрябання кігтів неприятеля, що намагався перебратися через дротяну загорожу. Розгніваний, він зняв зі стіни рушницю і, вийшовши надвір, побачив у патіо білу пляму, яка наближалася. Він швидко вистрілив і, коли почув скавчання тварини, що волочила за собою задні лапи, відчув раптовий переляк, якого не міг пояснити. Він підійшов до того місця, але пес уже зник, тож він повернувся в дім.

— Що це було, тату? — запитала його донька, яка вже була в ліжку. — Собака?

— Так, — відказав Купер, вішаючи рушницю. — Я вистрілив у неї зблизька.

— А великий собака, тату?

— Ні, маленький.

Минула хвилина.

— Бідний Яґваї, — вела далі Хулія. — Як він там?

Зненацька Куперові згадалося пережите ним відчуття, коли він почув скавчання пса; у ньому було щось від Яґваї… Проте він одразу подумав, що це малоймовірно, і спокійно заснув.

А назавтра, з самого рання Купер, пішовши по кривавому сліду, знайшов мертвим свого фокстер’єра край колодязя на банановій плантації.

У препоганому настрої він вернувся додому, і перше запитання Хулії було про маленького песика:

— Він сконав, тату?

— Так, там, біля колодязя… Це Яґваї.

Він узяв заступ і пішов до колодязя, за ним ішли двійко його приголомшених дітей. Хулія якусь мить дивилася, застигнувши, а потім поволеньки підійшла до Купера і стала схлипувати, припавши до його штанів.

— Що ти накоїв, тату!

— Я ж не знав, маленька… Відійди на хвильку.

Він поховав свого пса в банановому гаю; утрамбував згори землю і вернувся дуже зажурений, ведучи за руки двох своїх дітей, які плакали тихо, аби батько не почув.

Мотивом були певні меблі для їдальні, яких у містера Холла ще не було, і його грамофон послужив приманкою.

Кандію побачив його у тимчасовій конторі «Yerba Company», де містер Холл заводив свій грамофон при відчинених дверях.

Кандію, як кожен порядний індіанець, не виказав жодного здивування, обмежившись тим, що придержав коня перед потоком світла, що падав з дверей, сам дивлячись в інший бік. Та позаяк англієць, коли на землю спадає ніч, в одній сорочці через спеку і з пляшкою віскі обік, є стократ обачливіший, ніж будь-який метис, містер Холл не підняв погляду з платівки. Тож переможений і завойований Кандію підвів коня до дверей і обперся ліктем на одвірок.

— Добрий вечір, патроне. Гарна музика!

— Так, гарна, — відказав містер Холл.

— Гарна! — повторив індіанець. — Стільки шуму!

— Так, багато шуму, — згодився містер Холл, який, без сумніву, вважав заувагу свого візитера цілком доречною.

Кандію тим часом вів далі:

— Вам це дорого обійшлося, патроне?

— Обійшлося? Що?

— Оця штуковина… Хлопці, що співають.

Каламутний і млявий погляд містера Холла прояснився. Показався професійний рахівник.

— О, так! Це дорога річ. Хочете купити?

— Якщо ви хочете мені її продати, — відповів Кандію, аби щось сказати, наперед переконаний у неможливості такої покупки. Та містер Холл не зводив з нього важкого погляду, доки мембрана переміщалася по пластинці за допомогою металевого заводу.

— Продам вам дешево. П’ятдесят песо!

Кандію похитав головою, усміхаючись то до пристрою, то до його механіка.

— Це багато грошей! У мене стільки нема.

— А що ж у вас є?

Чоловік знову усміхнувся, не відповідаючи.

— Де ви мешкаєте? — продовжив містер Холл, явно налаштований позбутися свого грамофона.

— У порту.

— А, я вас знаю. Ви зветесь Кандію?

— Звуся.

— І ловите колоди?

— Вряди-годи, якесь нічийне бервено.

— Продаю за колоди. Три розпиляні колоди. Я пришлю фіру. По руках?

Кандію сміявся.

— У мене зараз нема. А цей апарат… він дуже делікатний?

— Та ні; кнопка тут, кнопка там. Я покажу. А коли в вас буде дерево?

— Коли буде повінь. Вона буде скоро. А яке дерево ви хочете?

— Бальзамне. По руках?

— Гм… Таких бервен вода майже ніколи не несе; хіба що коли велика повінь. Гарне дерево! Так, ви любите добре дерево.

— А вам дістанеться добрий грамофон. По руках?

Торг продовжувався під звук британських співів, індіанець огинався, рахівник заганяв його в маленьке коло необхідності. По суті, не беручи до уваги спеку та віскі, англієць робив непоганий бізнес, міняючи дрантивий грамофон на кілька дюжин прекрасних дощок, тоді як ловець колод своєю чергою платив кількома днями звичної роботи за чудесну громохку машинку.

Тож за якийсь час торговельна оборудка здійснилася.