Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Він, який, побачивши просту варену маніоку, виляв хвостом — аби не образити господаря, і обнюхував зусібіч тушковане з овочами м’ясо — аби не побити цілком глека з кухаркою, тепер дізнався, як це: не відривати тривожних очей від господаря, який обідає, аби потім вилизати миску, яку двоє-троє твоїх приятелів уже відполірували, і з нетерпінням чекати жменю недовареної кукурудзи, яку їм щодня давали.

Троє псів ночами виходили на полювання самохіть, цей прийом був частиною освітньої системи мисливця, але голод, який природно гнав тих у ліс шукати здобич, щоби поїсти, фокстер’єра приковував до ранчо, єдиного на світі місця, де він міг знайти їжу. Собаки, які не пожирають впольовану звірину, завжди будуть поганими ловцями; і якраз та порода, до якої належав Яґваї, від самого свого створення полює виключно заради спорту.

Фрагосо спробував натаскати фокстер’єра, та позаяк Яґваї завдавав більше шкоди, ніж користі вільним діям його трьох псів, він відіслав його на ранчо — до ліпших часів для цього навчання.

Тим часом тогорічна маніока починала закінчуватися; на землі валялись останні качани кукурудзи — пусті й без жодної зернини, і голод, тяжкий навіть для трьох собак, які з ним народилися, терзав утробу Яґваї.

У тому новому житті фокстер’єр напрочуд швидко набув приниженого, підлесливого та облудного вигляду, притаманного собакам у тім краю. Відтак він навчився ночами обкрадати сусідські городи, обережно просуваючись уперед на пружних і зігнутих ногах, поволі забираючись у зарості ковили при найменшому недружньому шелесті. Він навчився не гавкати, хай яку лють чи страх відчував, і по-особливому глухо гарчати, коли собача́ з якогось ранчо боронило його від грабунку. Він навчився залазити в курники, мордою відсувати покришки зі страв, тягнути в пащі бляшанку із жиром, аби безкарно спорожнити її серед стерні. Він пізнав смак змазаної салом нагайки, натертих жиром шкіряних гетрів, згорілої їжі в горщику, а іноді меду, що був зібраний і зберігався в бамбуковому цурпалку. Набув необхідної обачності, щоб схо́дити з дороги перехожого і стежити за ним поглядом, причаївшись у високій траві. Тож наприкінці січня від фокстер’єра із сяючим поглядом, вухами сторчма і зухвало задертим хвостом лишився тільки коростявий скелет з опущеними вухами і підібганим хвостом, який крадьки шастав дорогами.

Тим часом засуха тривала; ліс потрохи опустів, бо звірі зосереджувалися біля водних потоків, якими були великі ручаї; троє псів долали відстань, яка їх відділяла від звіриного водопою, із посереднім успіхом, бо до того своєю чергою часто навідувалися леопарди оцелоти, що відлякувало меншу дичину. Фрагосо, занепокоєний загибеллю своїх насаджень і новими сварками з господарем землі, не мав настрою для полювання, навіть через голод. Тож ситуація загрожувала стати критичною, коли одна випадкова обставина трохи підбадьорила жалюгідну собачу зграю.

Фрагосо мусив їхати у Сан-Ігнасіо, і четверо псів, яких він узяв із собою, вловили своїми роздутими ніздрями відчуття рослинної свіжості, доволі неясне, проте воно видавало наявність бодай якогось життя в тому пеклі посухи і спеки. Бо й справді, регіон Сан-Ігнасіо постраждав менше, і на деяких полях тут кукурудза, хоча і миршава, проте вистояла.

Того дня собаки не їли; та коли верталися, сапаючи за конем, у їхній пам’яті спливало те відчуття свіжості. І наступної ночі вони всі мовчки потрюхикали в напрямі Сан-Ігнасіо. На березі Ябебірі вони спинилися, зачувши воду й витягуючи тремтячі морди до протилежного берега. Тут вийшов щербатий місяць і залив усе жовтуватим світлом. Собаки обережно по каменях перебралися через річку, то стрибаючи, то пливучи, через переправу, де при нормальній воді глибина сягає трьох метрів.

Майже не обтрусившись, вони відновили свій безмовний і упертий біг до найближчого кукурудзяного поля. Там фокстер’єр побачив, як його товариші перегризають стебла і жадібно, до самого стержня, обгризають качани кукурудзи. Він зробив те саме, і цілу годину на чорному цвинтарі обгорілих дерев, що його траурне світло щербатого місяця робило ще примарнішим, поміж стебел сновигали туди-сюди пси, порикуючи один на одного.

Вони верталися ще тричі, аж доки останньої ночі їх насторожив якийсь тріск, що прозвучав занадто близько. Собаки не дуже про це шкодували, бо ця їхня пригода збіглася із переїздом Фрагосо в Сан-Ігнасіо.

Фрагосо нарешті зумів перебратися туди, углиб колонії. Ліс, перенизаний заростями такуапі [4] Різновид тростини. , свідчив, що земля тут чудова. А велетенські купи бамбукових стебел, повержені на землю мачете, були запорукою чудових ділянок.