Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Побачивши, що його товариш побіг, Яґваї безуспішно спробував продертися крізь зарості агави. Нарешті йому це вдалося, і він побіг по сліду іншого пса. Та щодві хвилини повертався, дуже задоволений тією нічною вилазкою. Адже на десять метрів довкіл не лишилося жодної нори, яку він не обнюхав би.

Проте йти по сліду звіра в лісі, у чвалі, що може тривати від світанку аж до третьої по обіді, — це ні. Наймитів пес десь далеко взяв слід, та відразу ж його згубив. Через годину він вернувся до свого господаря, і всі разом вони вернулися додому.

Це випробування, хоча й не завершене, розчарувало Купера. Згодом він про це забув, a фокстер’єр продовжував ловити пацюків, великих і дрібних ящірок, а також лисиць в їхніх норах.

А тим часом дні минали за днями, сліпучі, задушливі, з невідступним північним вітром, який гнув додолу никлу, в’ялу зелень під палючим полуденним небом. Стовпчик термометра утримувався на рівні тридцяти п’яти і сорока градусів, і не було бодай найменшої надії на дощ. Чотири дні було хмарно, стояло задушливе безвітря і спека посилилася ще дужче. І коли зрештою було втрачено надію на те, що південь поверне у водяних потоках увесь той палючий вітер, який він увесь місяць діставав із півночі, люди змирилися зі згубною посухою.

Відтоді фокстер’єр так і жив собі, сидячи під апельсиновим деревом, бо коли спека виходить за певні розумні межі, собакам тяжко дихати лежачи. Висолопивши язика і прикривши повіки, він спостерігав за все стрімкішою загибеллю всього, що розпустилося весною. Город загинув дуже швидко. Кукурудзяне поле з ясно-зеленого зробилося жовтувато-білим, і наприкінці листопада від нього лишилися тільки понівечені цурпалки над спустошеною чорною ріллею. Героїчно опиралася лише маніока.

Колодязь фокстер’єра з дня на день мілів, бо джерело його пересохло, і його зеленувата вода тепер була такою гарячою, що Яґваї ходив до нього тільки зранку, хоча і знаходив там сліди тхорів, золотистих зайців і морських свинок, яких посуха гнала з лісу до колодязя.

Вертаючись після купання, пес знову сідав і дивився, як потроху здіймається вітер, а стовпчик термометра, який у світанковій прохолоді показував п’ятнадцять градусів, о другій пополудні піднімається до сорока одного. Через сухість повітря фокстер’єр мусив пити щопівгодини, і тоді йому доводилося змагатися з конаючими від спраги осами і бджолами, які роїлися над коновками. Кури, звісивши до землі крила, ледве дихали, облігшись у потрійній тіні від бананів, альтанки й укритої червоними квітами ліани, не насмілюючись і кроку ступити на розжарений пісок, під сонце, яке миттєво вбивало рудих мурах.

Навкруги, поки сягав погляд фокстер’єра, брили залізної руди, вулканічний щебінь і сам ліс танцювали, хитаючись від спеки. На заході, на дні лісистої долини, утоплена в улоговині поміж двома гірськими хребтами, знемагала Парана, чекаючи, що її мертві о цій порі цинкові води з настанням вечора оживуть. І тоді повітря, досі вкрите легкою поволокою, на обрії оповивала густа пара, через яку сонце, що западало над річкою, здавалося здавленим у досконалий кривавий круг. І коли вітер стихав повністю, у досі розжареному повітрі Яґваї тягся по плато крихітною білою плямкою, і непорушні силуети чорних пальм, які чітко проступали над усипаною рубінами річкою, надавали краєвидові відчуття розкішної і тінистої оази.

Минали схожі один на одного дні. Колодязь фокстер’єра пересох, і злигодні, які досі Яґваї оминали, відтоді й почалися.

Уже віддавна білого песика в Купера випрошував приятель, який жив у сельві і витратив намарно купу часу, полюючи на дичину. Для цього полювання він мав трьох чудових псів, однак тих тягло висліджувати носух, а це, крім втрати часу мисливцем, може стати також причиною лиха, бо носуха може перегризти горло псові, який не зумів її упіймати.

Фрагосо одного разу бачив, як фокстер’єр дав собі раду із тайрою, яку Яґваї заспокоїв навіки, і дійшов висновку, що песик з таким специфічним талантом кусати точно між крижами і загривком є неабияким псом, хай яким коротким був у нього хвіст. Тому він не раз упрошував Купера, аби той позичив йому Яґваї.

— Я його вам добре натаскаю, патроне, — казав він йому.

— Іще маємо час, — відповідав Купер.

Та в ці томливі дні — поява Фрагосо оживила спогад про прохання — Купер віддав йому свого пса, щоб той навчив його гонитви.

Яґваї, без сумніву, наганявся значно більше, ніж того бажав би сам Купер. Фрагосо жив на лівому березі Ябебірі й у жовтні посадив маніоку, яка ще не виросла, а ще півгектара кукурудзи та квасолі, які повністю знищила засуха. Останнє, хоча й було важливим для мисливця, Яґваї обходило дуже мало, зате цілком перевернуло його харчування.