Орасио Кирога - Оповіді про кохання, божевілля та смерть

Тривало це дуже коротко; вона відвела погляд, та згодом, позаяк я вперто не зводив з неї очей, він двічі чи тричі ковзнув по мені. На мить я уявив себе її чоловіком і відчув несподіване щастя, але так само швидко зазнав розчарування в любові. Її погляд знову вернувся до мене, але тієї самої миті я відчув, що мій сусід ліворуч також на неї дивиться: на якусь мить вони обоє застигли, а потім привіталися.

Тож я не мав жодного права вважати себе щасливим чоловіком і придивився до свого спільника. То був чоловік за тридцять п’ять, зі світлою бородою і голубими очима, ясним і трохи суворим поглядом, що виражав тверду волю.

— Вони знайомі, — сказав я собі, — до того ж близько.

І справді, у другій половині акту мій сусід, який доти не відводив очей від сцени, став видивлятися на ложу. Вона із напівтемряви, трохи відкинувши голову назад, також дивилася на нього. Мені здалося, що вона ще більше поблідла.

Завмерлі, вони пильно і невідступно дивилися одне на одного, відгородившись від світу прямою лінією, яка з’єднувала їхні душі.

У третьому акті мій сусід ні на мить не повертав голову від сцени. Та перед тим, як той скінчився, він вийшов у бічний коридор. Я подивився на ложу: вона також пішла.

— Кінець роману, — сказав я собі меланхолійно.

Він уже не вернувся, ложа також лишалася порожньою.

— Так, вони повторюються, — він довго хитав головою. — Усі драматичні ситуації, навіть найнеймовірніші, можуть повторюватись і повторюються. Треба жити, а ви ще зовсім юний… І драми Трістана також, хоча це не виключає того, що в них є найтривкіший зойк пристрасті, що його видавала людська душа… Я люблю цей твір так само, як ви, а може, й дужче. Повірте, я не маю на увазі драму Трістана і з нею ті тридцять шість ситуацій, що стали догмою, поза якими всі решта є переспівами. Ні, сцена, що повертається, немов кошмар, дійові особи, які галюцинують померлим щастям, — це щось інше…

Ви бачили прелюдію одного з таких повторень… Так, я знаю, що ви пам’ятаєте… Тоді ми з вами ще не були знайомі. І саме з вами я мав би про це поговорити! Та ви неправильно судите про те, що бачили, ви подумали, що мені випало щастя… Щастя! Послухайте. Корабель відчалить за якусь мить, і цього разу я вже не повернусь… Я розповідаю вам так, як це можна було б написати, з двох причин: по-перше, ви дуже схожі на мене, яким я був тоді — на щастя, лише в доброму. А по-друге, тому що ви, мій юний друже, не станете за нею упадати, після того, що зараз почуєте. Тож слухайте.

Я познайомився з нею десять років тому і за тих півроку, поки був її нареченим, зробив усе, що міг, аби вона стала моєю. Я любив її сильно, вона ж мене — безмірно. Тому одного дня вона поступилася, і відтоді моє кохання, позбавлене напруги, охололо.

Ми належали до різних соціальних кіл, і коли вона п’яніла від щастя, що носитиме моє ім’я, я жив у світі, де неминуче мусив фліртувати з дівчатами зі знаних фамілій, які мали багатство і часом були дуже вродливими.

Одна з них так фліртувала зі мною під парасольками під час одного garden party , що я втратив голову і став усерйоз добиватися її руки. Та якщо я сам годився для цих забав, то моїх статків не вистачало, щоб обіцяти їй те, чого вона хотіла, і вона ясно дала мені це зрозуміти.

Вона мала рацію, абсолютну рацію. Тож я став фліртувати з її подругою, доволі негарною, але далеко не такою вправною у цих тортурах тет-а-тет на відстані в десять сантиметрів, уся принада яких полягає в тому, аби довести до шалу свого партнера, зберігши при цьому цілковите самовладання. Цього разу голову втратив не я.

Упевнений у своїй перемозі, я відтак став думати про те, як порвати стосунки з Інес. Я продовжував з нею зустрічатися, і хоча вона не могла обманюватися щодо ослаблення моєї пристрасті, її любов була занадто сильною і її очі сяяли щастям щоразу, коли я приходив.

Її мати лишала нас самих; і навіть якби вона знала, що відбувається, то закрила би на це очі, аби не впустити бодай примарну можливість піднятися із донькою у значно вищий світ.

Якось увечері я пішов туди, готовий порвати з Інес, і через це у видимо поганому настрої. Вона підбігла, аби мене обійняти, але спинилася, раптом збліднувши.

— Що з тобою? — запитала вона.

— Нічого, — відповів я із силуваною посмішкою, погладивши її чоло.

Вона дозволила це зробити, але не зважала на мою руку і пильно на мене дивилася. Урешті відвела звужені очі, і ми увійшли до вітальні.

Прийшла її мати, але, відчувши грозову атмосферу, побула лише хвильку й пішла.